Читати книгу - "Засліплення"

— від першого слова до останнього. Вона була на шістнадцять років старша від нього і, очевидячки, мала померти багато раніше, від нього. Яку цінність становили гроші, про які напевно було відомо одне: що вони ніколи їй не дістануться? Якби вона так само безглуздо простягла руку по книжки, то, попри всю природну ворожість, могла б усе ж таки розраховувати на його підтримку. Її невідчепний, непослабний інтерес до грошей був для нього просто-таки загадкою. Гроші — це найменш виразне, найменш промовисте, найменш прикметне з того, що він міг собі уявити. Як легко й просто, без будь-яких заслуг і зусиль він їх успадкував!

Іноді його так розбирала цікавість, що він не витримував і розплющував очі, хоч щойно, почувши жінчині кроки, був їх заплющив. Він сподівався на якусь переміну в ній, на якийсь незнайомий порух, новий погляд, мимовільну нотку в її голосі, що підказала б йому, чому вона раз у раз заводить мову про заповіт та гроші. Найкраще Кін почувався тоді, коли переносив її туди, де опинялося все, чому він, попри свою вченість і розум, не знаходив пояснення. Божевільних він уявляв собі грубо й просто. Він визначав їх як людей, котрі здійснюють украй суперечливі вчинки, хоч і називають усе тими самими словами. За цим його визначенням Тереза — на відміну від нього самого — була, безперечно, божевільна.

Сторож, який навідував професора щодня, був іншої думки. Від цієї бабери чогось доброго йому годі було сподіватися. Він уже почав потерпати за свій щомісячний «презент». Поки професор живий, вважав сторож, цей ласий шматок у нього в кишені. Чи можна в такому ділі покластися на баберу? Порушуючи свій звичний розпорядок дня, сторож по цілій годині просиджував уранці біля ліжка професора — щоб понаглядати за ним особисто.

Тереза мовчки проводила його до кімнати й одразу — вона мала його за простолюдця — виходила за двері. Перше ніж сісти, він зневажливо втуплювався в стілець. Далі або казав: «Я — і стілець!», або жалісливо поплескував його по спинці. Поки він сидів, стілець розгойдувався й рипів під ним, мов корабель, що тоне. Як сидіти, сторож забув. Перед своїм вічком він стояв навколішках. Бив він навстоячки. Спав навлежачки. Сидіти в нього не лишалося часу. Коли стілець випадково заспокоювався, сторож починав непокоїтись і стурбовано кидав погляд на свої стегна. Ні, вони не охляли, на вигляд ще хоч куди. Аж коли стегна знову змушували стільця озватись, він повертався до своєї перерваної промови.

— Бабенцій треба вбивати. Всіх до одної. Я їх знаю. Мені вже п’ятдесят дев’ять. Двадцять три роки я був жонатий. Майже половину життя. Весь час на своїй жінці. Я бабенцій знаю. Всі вони злочинці. Ви полічіть, пане професор, усі вбивства, скоєні отруєнням, ви ж бо маєте книжки, самі побачите. Бабенції страхополохи. Я це знаю. Якщо мені хтось щось скаже, я затоплю йому в пику, щоб знав, лайно собаче, скажу йому, як же ти посмів? А тепер візьміть бабенцію. Вона від вас утече, б’юсь об заклад на мої кулаки, ви тільки на них погляньте, вони чогось варті. Я можу сказати будь-якій бабенції що завгодно, вона й не писне. А чому вона не писне? Тому що боїться. А чому боїться? Тому що страхополох! Ох і лупцював же я цих бабенцій, якби ви тільки знали. Моя завше в синцях ходила. Покійна дочка — я так її любив, ото була бабенція, як той казав, — з неї я й почав, коли вона ще пішки під стіл ходила. «Ось, — казав я, бувало, жінці — вона одразу в крик, щойно я дівчини бодай пальцем торкався, — вийде заміж, попаде в чоловічі руки. Поки молода, нехай звикає. А то відразу дасть від нього драла. Я не пущу її за такого, що не вміє дати лупки. Срати я хтів на такого. Чоловік повинен це вміти. Я — за кулаки». Гадаєте, вони щось помагали, оті мої балачки? Де там! Стара тільки затулить собою дочку, і бити доводилось обох. Бо жінка не повинна мені перечити. Мені — ні. Ви ж бо, либонь, чули, як вони обидві лементували. Всі сусіди прокидались і збігалися послухати. В усьому будинку шанували. Кинете репетувати ви, казав я, кину бити і я. Спершу вгомонялися вони. Тоді я пробував, чи не зчинять вони крику знов. Вони мали нишкнути, як мишенята. Я трохи додавав із правої. Я не зразу перестаю бити. Бо так можу втратити навичку. Я вам так скажу: бити — це мистецтво. Цього треба вчитись. Один мій колега б’є одразу в черево. Бідолаха падає непритомний і вже нічого не тямить. Ну, а тепер я можу гамселити його, скільки мені завгодно, каже колега. Ну, кажу я, а що мені з того, коли він нічого не відчуває? Ні, коли чоловік лежить без тями, я його не б’ю, тому що він нічого не відчуває. Я все життя так робив. Бити, кажу я, треба навчитися так, щоб людина не западала в нетяму. До нетями доводити не можна. Оце я називаю бити. Вбити вміє кожен. Це не мистецтво. Я зараз можу зробити отак — і вашому черепку гаплик. Ви мені вірите? Я цим не пишаюсь. Я ж кажу, так уміє кожен. Знаєте, пане професор, це й у вас вийде. Щоправда, саме зараз не вийде, бо ви помираєте...

Кін бачив, як виростали кулаки, звершуючи свої героїчні подвиги. Вони були вже більші від їхнього господаря. Невдовзі кулаки заповнили собою всю кімнату. Руде волосся на них виростало разом із ними. Кулаки рішуче струшували з книжок пил. Один із них удерся до сусідньої кімнати й душив Терезу в ліжку, де та раптом опинилася. Під другий десь потрапила спідниця і, зчинивши неймовірний лемент, розлетілася на клапті.

— Як чудово жити! — вигукнув Кін радісним голосом.

Сам він лежав такий сухоребрий і жалюгідний, що йому вже не було чого боятися. Про всяк випадок він намагався займати ще менше місця, ніж звичайно. Він був тонесенький, як гілочка. Йому не міг нічого зробити жоден кулак у світі.

Це віддане, доладне створіння робило своє діло дуже швидко. Досить було йому посидіти тут чверть години — і Терезу вже наче корова язиком злизала. Проти цієї сили не могло встояти ніщо. Тільки потім воно забувало піти й залишалося ще на три чверті години, не маючи жодної очевидної мети. Книжкам воно шкоди не завдавало, проте