Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

4.4. Опанування інструментів інформаційної війни

2007 рік був переломним у підготовці РФ до реваншу, а сама ідея реваншу («з нами не рахуються») викристалізувалася у мюнхенській промові В. Путіна. Умовно, саме тоді розпочинається процес масштабного переформатування системи російських ЗМІ — переходу від концепції інформування спочатку до «інформаційного супроводу влади», а на завершальних етапах (і донині) — до пропаганди.

Спроможність здійснювати масштабний інформаційно-­психологічний вплив на цільові аудиторії — не лише один із ключових елементів у реалізації концепції геополітичного реваншу В. Путіна та його найближчого оточення, а й інструмент збереження ними влади всередині краї­ни. Сьогоднішні показники суспільної підтримки політики Путіна, вочевидь, мало кореспондуються з адекватними оцінками будь-­якого політичного лідера і характерні лише для авторитарних та тоталітарних суспільств. Ці ж типи суспільств традиційно можуть існувати лише за авторитарної моделі преси, коли вона не критикує владу (або націо­нального лідера), коли практика цензури (відкритої чи прихованої) є традицією, а сама концепція роботи засобів масової інформації зосереджена не на інформуванні населення, а на підтримці правлячої верхівки.

Важливо відзначити, що процес відбудови загальнодержавної системи пропаганди був ефективним через низку факторів, які в сукупності дозволили російській владі здійснити таку трансформацію власного медіапростору. Безумовно, одним із ключових моментів було стрімке кон’юнктурне зростання прибутків РФ від торгівлі енергоносіями. Крім того, починаючи від подій 2000—2003 рр. (зі «справи НТВ»), команда В. Путіна доклала чималих зусиль для знищення вільної преси як такої.

Масштабні процеси проти НТВ, повернення контролю за каналом ОРТ, тиск на опозиційні сили (як політичні, так і економічні групи, які їх підтримували), формування «контрольованої інформаційної опозиції» (придбання у 2001 р. «Газпром Медіа» опозиційної радіостанції «Ехо Москви» або фінансування «Нової газети» за рахунок коштів фонду Михайла Горбачова[46] та мільярдера О. Лебедєва[47]) — все це призвело до того, що станом на 2006—2007 рр. В. Путін мав справу з чітко контрольованим медіапростором, в якому майже не залишилося реальних опозиційних видань. Проб­леми ж з окремими справжніми опозиційними журналістами часто закінчувались їх убивствами, які так і не були розкриті.

З 2007 по 2013 рр. тривав процес «одержавлення» російського медіапростору. В більшості випадків опозиційних журналістів «перекуповували» значно більшими зарплатами у державних медіа (щоправда, така практика стосувалася лише невеликого періоду після переходу), але подекуди глибинних трансформацій зазнавали цілі видання. Наприклад, канал НТВ, який тривалий час був для російської аудиторії уособ­ленням свободи слова (навіть враховуючи вочевидь далеку від стандартів журналістики практику використання телеканалу його тодішнім власником В. Гусинським) нині також є частиною «Газпром Медіа»[48], а ті, хто на початку 2000-х років працював на телеканалі чи захищав його, стали апологетами політики діючого президента РФ. Сьогодні НТВ — це цілком провладний рупор, який займає особливо важливе місце у внутрішньополітичному суперництві (продукування псевдодокументальних фільмів та «програм-­розслідувань» про політичних опонентів В. Путіна чи учасників протестної діяльності).

Вперше випробувати контрольований медіаресурс як оновлену інформаційну зброю Путін вирішив у 2008 р. під час агресії РФ проти Грузії. Слід визнати, що ця спроба була обмежено вдалою, хоча російські провладні оглядачі взагалі вважають, що вона була провальною. Однак Росія відпрацьовувала механізми координації військових дій та їх інформаційного висвітлення, продукування та вкидання фейків, використання кібератак.

Інформаційна складова російсько-­грузинської війни 2008 р. показала основні механізми, які РФ надалі використала і в Украї­ні (передусім — на Донбасі): швидке та масштабне наповнення зони бойових дій своїми журналістами (найчастіше — пропагандистами), спроба монополізувати контроль за наданням контенту із зони бойових дій, продукування фейків (які можуть бути досить легко спростовані, однак на це потрібен час), направлення до зон бойових дій російських діячів культури. 29 серпня 2008 р. у Кремлі відбулася зустріч В. Путіна з керівниками 35 ключових російських ЗМІ, на якій він вказав їм на «неточності у ході висвітлення конфлікту». Де-­факто йшлося про неготовність/неспроможність окремих ЗМІ дотримуватися концепції єдиного провладного наративу в своїй дія­льності в умовах кризової ситуації.

Іншим важливим складником, за допомогою якого російська влада конструювала в суспільній свідомості свій погляд на події серпня 2008 р., стали псевдодокументальні фільми, видання різноманітних «звітів» (про «злочини грузинської армії») та тематичні фотовиставки. Умовним результатом цієї інформаційної кампанії стала перемога у внутрішньому російському інформаційному просторі (що було очікувано) і, вочевидь, програш на міжнародній арені. Саме з 2008—2009 рр. РФ, намагаючись сформувати необхідний ресурс для інформаційних протиборств і на міжнародній арені, розпочинає процес створення значної кількості міжнародних неурядових фондів, додатково фінансувати іномовлення, сприяти візитам російських експертів/науковців на Захід, застосовувати інституційні механізми співпраці між західними та російськими дослідниками.

Тож не дивно, що саме на період 2008—2009 рр. припадає стрімкий розвиток російського пропагандистського іномовлення, передусім телеканалу RT. Заснований у 2005 р., до подій 2008 року він хоч і отримував стабільне фінансування з держбюджету, однак ефективність роботи була неоднозначною. Ідея геополітичного реваншу, інформаційний програш під час подій у Грузії в 2008 р. — усе це спонукало російське керівництво більш уважно поставитися до цього інструменту.

Вже у 2008 р. фінансування RT збільшилося з 30 млн дол. США до 100 млн дол. США. Останніми роками бюджет телеканалу в середньому становить близько 250 млн дол. США на рік, і видатки на цю діяльність у бюджеті РФ майже не скорочуються навіть в умовах економічної кризи (показово, що так само не скорочуються видатки і на військовий сектор).

Крім RT, іншим важливим гравцем, що спрямовує свій вплив на міжнародну аудиторію, є «МИА Россия сегодня», що була утворена на базі «РИА Новости» та радіокомпанії «Голос России». Бюджет цієї структури менший, хоча традиції та канали поширення інформації є більш напрацьованими. Зокрема, якщо у 2014 р. бюджет «МИА Россия сегодня» у доларовому еквіваленті сягав 250 млн, то в 2015 р. — 99,7 млн[49]. Крім того, у структурі «МИА Россия сегодня» створено новий інструмент поширення проросійського контенту — новинну агенцію Sputnik, яка за допомогою радіо та мережі Інтернет мовить більш як 30 мовами і при цьому є інформаційним хабом у десятках країн[50].

Технологічна та фінансова спроможність РФ сформувати з контрольованих нею інформаційних ресурсів єдиний механізм ведення інформаційної війни була би малоефективною без чіткого та системного механізму їх координації та узгодження тем, напрямів висвітлення тощо.

Важливу роль у розбудові цієї системи відіграв В. Сурков, який, за визнанням О. Дугіна, «створив російську політичну систему 2000-х років, і …практично нею одноособово суверенно управляв»[51].

Такий контроль міг здійснюватися за умови тотальної керованості російських ЗМІ: «Сурков за роки свого суверенного правління країною налагодив жорсткий контроль за ЗМІ. Кого показувати, коли, в якому контексті і по скільки хвилин — все це вирішувалось і доволі докладно