Читати книгу - "Війни Міллігана"

— То, може, і нам розкажеш?

— Подивись на стіну отам, одразу за вікном, — вказав Ленні пальцем назовні. — Що ти бачиш?

— Нічого, — буркнув Зак.

— Водовідвідну трубу.

— А з чого її зроблено?

— Усі труби в старому корпусі з міді.

— А машина стоїть просто біля цієї труби! — здогадався Зак.

аллен звів брови. Може, томмі й зрозумів би, що тут до чого, аби його не підсмажили струмом. Сам він ніяк не міг утямити, до чого хилить Ленні.

— Так, уже час працівникові Арні із зоотерапії виносити сміття, — глянув він на годинник. — Скажеш, коли побачиш його, Біллі?

аллен влаштувався біля вікна й почав уважно стежити за чорним ходом. Ленні дістав дроти з контактами із шафи й одягнув гумові рукавички. Дроти він передав Заку. Потім відкрив електрощиток, через який струм надходить у майстерню, та під’єднав два дроти просто до клем.

— Виходить один з робітників Логана, — оголосив аллен. Пацієнт відчинив двері й почав викочувати сміттєбаки у двір. Закінчивши з цим, він попрямував до фургона. — Він іде до «Барбекю»!

аллен стежив, як чоловік озирнувся й зайшов за машину так, щоб його не бачили з чорного ходу. Там він підняв сорочку й почав розмотувати чорний дріт, накручений у нього навколо талії.

— Господи! Та у нього ж там «крокодильчики», якими ми підключали струм на ґрати на вході! — аллен продовжував детально коментувати все, що робив чоловік. А той швидко під’єднав один кінець до заднього бампера машини, а інший начепив на кінець мідної труби.

Ленні миттю розбив молотком вікно й схопив два кабелі, що тягнулися з електрощитка. Просунувши руки далеко крізь ґрати, він приготувався торкатися дротами до труби.

— Ану назад! Зараз жахне! — крикнув він.

Дроти замкнулися на металі. Струм миттю поширився мідними трубами — як униз до машини, так і вгору на дах. Світло моргнуло, щось загуло — уся система відчула раптову нестачу струму. Ленні смикнув дроти й упав назад у кімнату. З машини піднімався густий чорний дим.

— Чорт забирай! Дай мені вдихнути цей запах паленої гуми! — крикнув аллен. — Оце так! Усі чотири колеса розплавилися! Усередині там, мабуть, суцільний шматок розплавленого заліза!

З усіх вікон почали визирати пацієнти. Чулися радісні крики. Хтось бив вікна і видавав якийсь переможний лемент.

— Одне тільки погано, — гірко мовив аллен, вказуючи на пера, що падали з даху. — Разом з «Барбекю» ти вбив купу голубів.

Розділ 17

Останні дні Ліми

(1)

Оскільки бунту так і не було, Мері вирішила не повертатись у Афіни, хоча батьки вмовляли її продовжити навчання в університеті Огайо. Вона просто не могла поїхати звідти. Тільки не зараз — коли кожна мить з Біллі стала для неї одкровенням, справжнім щастям, яке відганяло геть її депресію. Вона вирішила лишитися в Лімі, аж поки Біллі не переведуть в інше місце. А потім поїхати туди, де буде він. Мері вирішила лишатися поруч, поки має змогу йому допомогти. Вона ніколи не говорила про свої почуття як про кохання, ні — не наважувалася дати цим почуттям назву.

Щоденник Мері. Вівторок, 7 жовтня

— Запиши, — сказав аллен, — ми віддали йому його хліб, але він намок.

– І що це має означати? Окрім біблійної алюзії?

— Ми зробили новий хрест для каплички — із сосни і червоного дерева. Набагато кращий за той, що вкрали, коли потребували матеріалу.

П’ятниця, 10 жовтня.

Священик каже, що сталося диво — Господь подарував молитовні красивий новий хрест.

Субота, 11 жовтня

Мені зателефонував Алан Ґолдсбері і сказав, що штат Огайо виставив Біллі рахунок за лікування й госпіталізацію до Афінського центру психічного здоров’я. Вони хочуть, щоб Біллі заплатив із тих грошей, що отримує з продажу картин. Біллі попросив мене надрукувати відповідь, і ось уривок з того листа:

11 жовтня 1980 року

Шановний Алане!

Мері розповіла мені про твій телефонний дзвінок, і я вирішив написати особисто, щоб пояснити своє фінансове становище й уникнути тих непорозумінь, які наразі існують.

Насамперед я скажу ось що: чорти позамерзають у пеклі раніше, ніж я заплачу хоч копійку штату. Мене викрали з Афінського центру (апеляційному суду це абсолютно байдуже) і кинули в цю темницю без жодної психіатричної чи терапевтичної допомоги. Кинули сюди гнити. Так що я маю повне право ставитися до штату відповідно. Наразі у мене немає жодної причини «довіритися» людям, які завдали мені стільки лиха, що їх може перевершити хіба що Чалмер, і те, що вони тепер вимагають у мене гроші, — це ніщо інше, як юридично виправдане пограбування. Я не дозволю цьому статися — і мене більше не вдасться налякати постійними погрозами ув’язнення.

Мене ошукали, мені брехали, наді мною знущалися фізично й морально, з мене сміялися, на мене плювали, мені намагалися промити мізки, мені погрожували, мене взагалі не вважали людиною, мене залякували та примушували купувати собі протекцію за гроші. Також погрожували моїй родині і друзям. У березні минулого року на Мері напали.

Тож якщо ти можеш назвати хоч одну причину «довіритися» цим людям — кажи. Алане, вони завдали мені шкоди, яку вже неможливо виправити. Ніколи. Ти знаєш, як це — боятися засинати? Боятися, бо не знаєш, чи прокинешся, чи не вб’є якась частина тебе іншу частину, поки ти спиш, чи можеш ти ухвалювати навіть найпростіші рішення. Боятися, бо знаєш, що імовірність коли-небудь одужати — одна на мільйон. Хоча зараз я навіть не певен, що така імовірність взагалі є…

Алане, я втомився вести ці судові битви, яких ніколи не виграю. Боротьба проти світу виснажила мене як емоційно, так і фінансово. І тебе теж. Я думаю, що цього разу це буде востаннє. Якщо ми програємо цю битву — то програємо війну. Мене утримує остання волосинка — і вона дуже тоненька.

Біллі.

Неділя, 12 жовтня

Біллі вдалося домовитися з наглядачами про те, щоб вони не заходили в загальну кімнату. Вже чотири дні їх там немає. Зі свого боку він пообіцяв їм мовчати про хабарі й інші протизаконні вчинки. Ось уже чотири дні не було ніяких доносів, покарань, обмежень і примушень сидіти нерухомо на стільцях.

Пацієнти насолоджуються своєю новою свободою. Троє почали робити вино — за рецептом Біллі, у мішечках з катетерами та всім іншим — але