Читати книгу - "Вибрані твори. Том I"

Сарторiюс. Нi, люба моя, зовсiм нi. Але чи знаєш ти, Бланш, що моя мати була дуже бiдна жiнка i що це була не її провина?

Бланш. Сподiваюсь, що не її, але ж тi люди, з якими ми тепер хочемо мати справу, не знають цього. І потiм, це ж i не моя провина; тож я не розумiю, чому ж треба м е н е примушувати страждати за це.

Сарторiюс (розлютувавшись). Та хто тебе примушує страждати за це, панночко? Що б з тебе було, якби ти мала тiльки те, що мав я вiд твоєї бабунi, яка стояла по тринадцять годин над своєю балiєю i вважала себе за багату, коли заробляла п’ятнадцять шилiнґiв на тиждень.

Бланш (сердито). Мабуть, я б тодi залишилась на її рiвнi, замiсть щоб пiднятись вище од нього, як тепер. А ти хочеш, щоб заради бабусi ми жили так, щоб про нас отаке писали в тiй книзi? Менi гидко за те, що ти виховав мене до чогось лiпшого. (Напiв до себе, одвертаючись од нього). Я б ненавидiла тебе, якби ти не зробив цього.

Сарторiюс (поступаючись). Ну, що ж, дитино моя, я гадаю, що для тебе природнi такi почуття, — таке вже твоє виховання. Це панськi погляди. Тож не сварiмось, любко моя. Тебе бiльше не примушуватимуть страждати. Явирiшив вiдремонтувати будинки й вiддавати мешкання наймачам зовсiм iншого ґатунку. Ось як! Ти задоволена тепер? Я лише чекаю на згоду землевласницi, ледi Роксдейл.

Бланш. Ледi Роксдейл!

Сарторiюс. Так. Але спершу я мушу довiдатись, чи згодиться наш власник закладних узяти на себе частину ризику.

Бланш. Власник закладних! Ти хочеш сказати… (Не має сили вимовити до кiнця; Сарторiюс допомагає їй).

Сарторiюс. Гаррi Тренч. Так. І запам’ятай собi, Бланш: якщо вiн згодиться приєднатись до мого плану, я мушу заприязнитися iз ним.

Бланш. І запрошувати його до себе?

Сарторiюс. Лише в дiлових справах. Ти можеш не зустрiчатися з ним, якщо не хочеш.

Бланш (вражена). Коли ж вiн прийде?

Сарторiюс. Не можна гаяти часу. Лiкчiз пiшов, щоб запросити його прибути сюди.

Бланш (сповнена жаху). Так вiн буде тут за кiлька хвилин! Що ж менi робити?

Сарторiюс. Я раджу тобi прийняти його так, наче нiчого не трапилось, а тодi вийти й залишити нас iз нашими справами. Ти не боїшся зустрiтись iз ним?

Бланш. Боюсь! Нi, але ж звичайно, нi! Але… (За дверима чути Лiкчiзiв голос). Ось i вони. Не кажи, що я тут, тату. (Вибiгає до кабiнету. Лiкчiз входить з Тренчем i Кокеном. Кокен палко потискує Сарторiюсовi руку. Тренч, що тримається похмуро й дуже ввiчливо, не збирається приховувати свою досаду, вклоняється сухо й злопам’ятливо. Лiкчiз прикриває загальне збентеження веселою балачкою, поки вони всi сiдають навкруги великого столу: Тренч — ближче до камiна, Кокен — до рояля, решта два — мiж ними, Лiкчiз — ближче до Кокена).

Лiкчiз. Ось ми й зiбрались усi докупи, друзi мої. Ви пам’ятаєте пана Кокена? Вiн тепер допомагає менi, трохи у справах, так, по-дружньому, i веде мою кореспонденцiю, — так би мовити, секретарює. Менi бракує лiтературного стилю, по щиростi кажучи, тож пан Кокен ласкаво надає його моїм листам, орiєнтацiйним проспектам, повiдомленням i таке iнше. Правда ж, пане Кокене? Звичайно, правда, чом би й нi? Вiн же таки допомагав менi зараз переконати його давнього приятеля, доктора Тренча, щодо тiєї справи, про яку ми говорили.

Кокен (суворо). Нi, пане Лiкчiзе, я й не спробував переконувати його. Нi, для мене це справа принципова. Я кажу, що це ваш обов’язок, Гаррi, — ваш обов’язок, — сприяти тому, щоб цi жахливi будинки були пристойно й по-людському вiдремонтованi. Як людина науки, ви зобов’язанi перед громадськiстю полiпшувати санiтарнi умови. В питаннях обов’язку немає мiсця переконанням, бодай од найстарiших друзiв.

Сарторiюс (до Тренча). Я почуваю саме так, як каже пан Кокен, що це наш обов’язок, обов’язок, який я, можливо, занадто довго не виконував заради класу бiднiших наймачiв.

Лiкчiз. Але ж, безсумнiвно, мої панове, це обов’язок. Що торкається до дiлових стосункiв, я нi перед ким не поступлюся; ну, а щодо обов’язку — це рiч iнша.

Тренч. Так, але ж я не розумiю, чому тепер це мiй обов’язок бiльш, нiж був чотири мiсяцi тому. Я розглядаю це просто, як питання певної суми грошей.

Кокен. Сором, Гаррi, сором! Сором!

Тренч. А, цитьте ви, дурню! (Кокен пiдскакує. Лiкчiз хапає його за сурдут i стримує).

Лiкчiз. Заспокойтесь, заспокойтесь, пане секретарю. Доктор Тренч лише жартують.

Кокен. Я наполягаю, щоб цi слова взяли назад. Мене названо дурнем.

Тренч (похмуро). Бо ви таки дурень!

Кокен. Ну, а ви — неприкаяний дурень! Ось що, мiй пане!

Тренч. Прекрасно. Ось ми й платнi. (Кокен, чмихнувши, сiдає). Моя думка така. Давайте не правити теревенiв про цю справу. Як я зрозумiв, Роббiнз-Роу мають знищити,щоб дати мiсце новiй вулицi до надбережжя; тож уся справа тепер у вiдшкодуваннi.

Лiкчiз (пiдсмiюючись). Але ж так, докторе Тренчу. Саме в цьому.

Тренч (продовжуючи). Виходить так: що бруднiше мiсце, то бiльша платня за нього; а що воно пристойнiше, то бiльше вiдшкодування ви одержуєте. Тож ми маємо облишити бруд i перейти до пристойности.

Сарторiюс. Я б висловив це не зовсiм так; але…

Кокен. Цiлком справедливо, пане Сарторiюсе, цiлком справедливо. Важко було б викласти справу з меншим смаком i бiльш безтактно.

Лiкчiз. Ш-ш-ш-ш!

Сарторiюс. Я не зовсiм з вами погоджуюсь у цьому, пане Кокене. Доктор Тренч розглядає справу з одвертiстю дiлової людини. Я стою на ширшiй точцi зору людини громадської. Ми живемо за доби проґресу, гуманiтарнi iдеї розвиваються, їх треба ураховувати. Практичнi ж мої висновки такi ж, як i у доктора Тренча. Гадаю, що за наявних умов було б необґрунтовано вимагати великої суми вiдшкодування.

Лiкчiз. Звичайно, що нi. Та ви б i не одержали її, навiть якби вимагали. Бачите, яка справа, докторе Тренчу. Немає сумнiву, що парафiяльнi управи мають законне право заграти диявольського жарта з нiчого не вартими будинками й зiпсувати всю справу скупникам будинкiв на злам, якщо їм цього забажається. За добрих старих часiв це було не страшно, бо парафiяльнi управи — то були ми самi. Нiхто не чув нiколи й слова про вибори, i ми, було, збирались вдесятьох до однiєї кiмнати, обирали один одного i потiм робили, що хтiли. Але тепер ця забавка вже зiпсувалась; коротше кажучи, гра програна для людей такого становища, як ви i пан Сарторiюс. Моя