Читати книгу - "Майстер реліквій"

Магда відсунулася від нього. Він змайстрував подушку з мішковини та поклав їй під голову, вкрив дівчину ще однією ковдрою та пішов спати до інших чоловіків.

Дюрер пробуркотів:

— Яка гарненька казочка на ніч! Ти справжня свиня. Тепер мені насняться кошмари.

— Ти на них заслуговуєш.

Дісмас заплющив очі та почав молитися святій Катерині, — тій, яку катували на колесі, щоб вранці дівчина, яку він кохає, зникла.

Але, коли зійшло сонце, Магда все ще була тут. Вона схилилася над вогнем і готувала смачний сніданок.

25. Бож

За три тижні після того, як вони залишили Базель, Дісмас та Конрад стояли на хребті масиву Бож[23], споглядаючи з височини Шамбері — столицю Герцогства Савойського. Вони разом виїхали вперед на розвідку. Завтра вони увійдуть у це місто.

Це була виснажлива подорож — через Невшатель, Фрібург, Лозанну, Женеву, Аннесі та лісистий масив Бож. За межами імперії вони почувалися у відносній безпеці, тому зупинялися на ночівлю у невеличких містах. Ландскнехти озброєні своїм африканським тоніком, з радістю відвідували кожний бордель, що траплявся на їхньому шляху. Дісмас марно намагався підрахувати, яких коштів стало їм це люте блудство. Але його розум швидко переключався на інші речі.

— Здається, ми не єдині паломники, що розраховують прикластися до плащаниці, — зауважив Дісмас.

— Боже праведний, — похитав головою Конрад, дивлячись на картину, що розгорталася внизу. — Це схоже на дві армії, що рухаються назустріч одна одній.

Шамбері стояв на одному з найпожвавленіших перехресть Європи, у долині між гірськими масивами — Бож на півночі та Шартрьоз на півдні. Річка Лейс омивала його східне передмістя.

Тут завжди перетиналися основні шляхи французьких військ, що йшли війною на Італію, та італійських, що йшли на Францію. Зараз панував мир, але мир — річ тимчасова.

Майже всю західну частину Шамбері займав родовий замок герцогів Савойських. Дісмас добре уявляв, як нинішній герцог Карл прокидається кожного ранку і знервовано виглядає з вікна своєї спальні, дрижачи від страху і благаючи всіх святих, щоб не побачити армії, що марширує до міста під знаменами Франциска І, короля Франції. Дісмас знав, що чотири роки тому Франциск пройшов пішки весь шлях з Ліона до Шамбері, вдягнений у білу туніку паломника, щоб промовити молитви вдячності тутешній плащаниці за перемогу у битві при Мариньяно. Цей вчинок мав схвилювати Карла, бо тим самим Франциск продемонстрував, як високо він поціновує плащаницю з Шамбері. А королі завжди прагнуть заволодіти тим, що поціновують.

З цієї висоти Дісмас та Конрад добре бачили дороги, що вели до Шамбері з півночі та півдня. Обидві були переповнені паломниками та купецькими караванами. Безумовно, картина була видовищна. Тільки одного разу Дісмас бачив такий натовп — у Римі, де йому пощастило опинитися у ті дні, коли помер Папа Юлій II.

— Герцог має бути задоволений, — вимовив Дісмас. — Усі ці гроші ідуть до його казни.

Конрад закивав.

— А це означає, що охорона є всюди, — сказав він, зітхаючи. — На додачу до звичайної охорони каплиці. Ну що, рейзелауфере, як ми з цим упораємось?

— Ми ж монахи. Може, треба помолитися, щоб сталося диво?

— А кому треба молитися у такому разі? Є якийсь покровитель викрадачів плащаниць?

Дісмас почав міркувати.

— Ось, припустимо, святий Марк. Він, власне кажучи, не покровитель викрадачів реліквій. Сімсот років тому якісь хлопці «перевели» його з Олександрії до Венеції. Це було найвидатніше «переведення» з усіх відомих. Тож можна молитися йому. Або тим кмітливим чоловікам, які це зробили: двом купцям-венеціанцям та двом грекам — священику й монаху. Розумієш, вони боялися, що турки, які захопили Олександрію, знищать гробницю святого Марка. Тому священик і монах підмінили тіло святого Марка тілом святої Клаудії.

— Навіщо ж вони поклали іншу святу у його гробницю?

— Через те, що мощі святих завжди виділяють чудовий аромат. Суто теоретично. Вони поклали туди святу Клаудію, щоб могила продовжувала духмяніти.

Конрад тільки похитав головою.

Дісмас продовжував:

— Двоє венеціанців віднесли святого Марка до себе на корабель. Поклали його в скриню та накрили свинячою солониною. Досить розумно, еге ж? Коли мусульмани прибули на судно для інспекції, вони побачили свинину та погребували перевіряти вміст скрині ретельніше. У всіх мусульман свиняче м'ясо викликає огиду. Тож вони закрили скриню та наказали венеціанцям забиратися з Олександрії. Але я не думаю, що у нашому випадку свинина якось допоможе.

Дісмас із Конрадом спустилися вниз, до своїх, та розповіли про те, що бачили, — величезні натовпи паломників на шляхах до Шамбері.

Тієї ночі вони отаборилися біля джерела, що текло з яру до передмістя. Біля вогнища майже не було розмов. Усі були надто стомлені. Незважаючи на те що вони нарешті дісталися Шамбері, Дісмас залишався похмурим. Місяць роздумів не приніс жодної ідеї щодо плану майбутнього «переведення».

Але він продовжував демонструвати впевненість, щоб його товариші остаточно не впали у відчай. Для себе він вирішив: якщо так і не вигадає план, то звільнить усіх, а сам, наодинці, накинеться на плащаницю, коли її виставлять для демонстрації, швиденько її зірве та вирушить униз під градом стріл охоронців. Краще так, ніж бути колесованим. Його покута буде виконана, Магда, Нарс та хлопці зможуть щезнути без перепон. Цей потаємний намір трохи зменшив Дісмасів смуток.

З їхнього табору відкривався чудовий краєвид. Схід сонця розмалював небо у багряні кольори. Залишки світла відкидали довгі тіні на північні схили масиву Шартрьоз і виблискували на золотих шпилях Шамбері.

Дісмас озирнувся на Дюрера. Той, як завжди, малював.

— Пейзаж?

— Пейзажі завжди наганяють на мене нудьгу.

Дісмас встав, щоб розім'яти ноги. Трохи пройшовся довкола та присів позаду Дюрера, щоб підгледіти, що він там малює. То був портрет Магди кольоровою пастеллю.

— Непогано.

— Звісно, непогано.

Дюрер із наближенням до Шамбері становився все більш уразливим, можливо, через міркування над своїм власним «Танком Смерті». Дісмас сподівався, що зміна його настрою могла бути пов'язана ще й з відчуттям провини за те, що саме він спричинив це безвихідне становище.

Нарс напрочуд майстерно відтворив руді завитки Магди. І тільки зараз Дісмас зрозумів одну річ, яка змусила його посміхнутися. Волосся Магди так нагадувало волосся самого Дюрера, що малювання її портрета було, так би мовити, виправданням для створення ще одного автопортрета.

— Тобі добре вдалося передати колір її волосся. Воно золотаво-руде.

— Це тіціанівський колір. Але звідки тобі це знати.

— Тіціанівський? Дивна назва.

— Тіціан — художник. З Венеції. Мій приятель.

— Магдо! —