read-books.club » Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

229
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 101
Перейти на сторінку:
наступні триместри... Ціла кляса дивилася на нього. Всі очі звернені в його бік. Всі вуха слухають слова Варвари Сергіївни. Василь стояв перед столом і видавалось йому, що він стоїть на розгойданій крижині.

Розпуск — це великий для учня день. Юрби молоді виходять з дверей школи, йдуть, гуторячи про свої свідоцтва. Розуміється, що учителі були до них несправедливі. Як міг Річицький нагородити когось там одиницею. Ні! Він мав викликати його ще раз, він не дав йому виправитись, він був до нього упереджений. Варвара Сергіївна просто жорстока. Він же так добре відповідав по-французькому. Ні? Хіба він погано останній раз відповідав? Не відповів всього на три питання, але вона могла задати йому ще пару питань. Розуміється. Полька була страшна. Вона жадає неможливого. Цілі поеми Словацького і то напам’ять. Хіба я кепсько відповідав з “Дзядів”? Чого їй ще треба. Менше згадується Семена Івановича та їжакевича. Ті є порядні, вони розуміють учнів. Василь, наприклад, у Семена Івановича має самі чотирки. Чого вимагати більше, а хімія, як-не-як наука не легка. А фізика? Скажете легка, особливо про світло? Закони світла, формули, скажете, що це забавка? Але все-таки Василь вишкрябався, дав собі раду. Розуміється, минули вже ті часи, коли він ішов на розпуск стрибаючи, несучи самі п’ятки. Сьогодні вже не те. Але хіба мав він колись стільки турбот, бажань, прагнень? Хіба можна зрівняти його тепер і його колись? Чим він цікавився ще зовсім не так давно? Майн Рідом, Вальтером Скотом. Сьогодні він пише вірші. Сьогодні він редагує журнал. Сьогодні він читає газету. Польський сойм, повстання в Марокко, заворушення китайських генералів... І своє, і чуже, а потім справи серця, вечірки, розгоряється людина, мов сонце, що виходить з-за обрію на височінь небесну. І як, скажіть, після того знизитися до п’яток, до шкільної лави, до приписів Річицького?

Гурти молоді пливуть, спливають по сходах, потискують руки, обіймаються і розливаються по вулицях та вуличках. Завтра вони вже не підуть до школи. Завтра вони вже підуть у простори, туди, звідки прийшли сюди...

Василь розпрощався з усіма, кого зустрів з товаришів. Обійми і цілунки. Якось не хочеться розходитись і навіть не вабить вільний час і домівка... Не прощався тільки з Мединською. Не зустрічався з нею зовсім. Оминав, уникав, але думав про неї і хотілося йому бодай краєчком ока поглянути на неї. Хотілося, щоб зустрів її проти своєї волі, несподівано, щоб сталось чудо!

Але чуда не було. Прийшов на помешкання. По Євгена приїхала підвода з кожухами, бараницями. Він також прощається, просить Василя приїхати до нього на Різдво, просить писати, кидається на шию і довго, довго прощається...

ДОДОМУ

Василь збирається також додому. Коней по нього не прислали. Старий Федір не має звички у такий час ганяти худобу. Інше діло возити дрова, гній, тягнути молотарку, робити щось корисне, господарське. А сина Бог обдарував добрими, молодими, здоровими ногами, і нащо вони йому інакше здалися, коли він буде їздити. Сам Федір замолоду також не виїжджав у каретах, а ходив... І туди ходив, і назад ходив. До Рівного ходив, до Здолбунова. А хіба це не далі, як до Крем’янця? А син чим від нього кращий? Може також своє відходити.

Але Василь вже вкрай зіпсутий. Він уже хоче вигоди. Не хоче ходити. Він іде на базар. Сьогодні там, напевно, досить дядьків, що привезли дрова на торг, що хочуть купити на свято якусь “фантину” для дитини, що потрібують солі чи нафти, чи навіть грудочки того цукру, щоб поласувати у свято Боже. Хто не любить, скажіть, солодкого?

Василь не помиляється. Знаходить дядька Павла з Підгір’я. Привозив дрова чи пашню, ось ще тільки коні напоїти і гайда...

— Візьмете мене, дядьку?

Який дядько відповість вам одразу. Спішаться тільки дурні. Він подивився, виміряв Василя поглядом з ніг до голови, потупцяв загорнутими в суконні онучі чобітьми, а тоді вимовив:

— Хорошо! Как-нібудь доєдім! Але у вас плохії сапожки. У полі мете...

Рудуватий дядько Павло знає, з ким розмовляє. Має перед собою людину “вчоную”. Тому і розмова його не проста. Василь домовляється. Ось він тільки скочить на свою квартиру. Щось візьме, щоб огорнутися і зараз повертається.

— Харашо! Пожалуста... Я ось ще викурю тим часом.

На мешканні господиня подає Василеві записку. Здригнулась рука, беручи її.

— Заходила тая баришня, що живе далі, — заявила господиня.

Даремно. Василь ще нічого не бачив, ще не мав в руках записки, а вже відчув усе. “Пане Василю! — писала йому Мединська. — Хотіла б перед роз’їздом з Вами бачитись. Зайдіть. Н.”

Це не записка, а крик, що вривається в душу Василя. Зупинився серед кімнати, а руки все-таки стягають ліжкове прикривало, збирає “Дитинство та Юнацтво” Толстого, збирає підручник французької мови, збирає латинську граматику... Якось руки роблять це самі, бо Василь тримає записку і дивиться у неї, ніби це невидане чудо. А руки тремтять і ноги підгинаються, ніби він направду п’яний...

— Будьте здорові, Анно Василівно! Щасливих вам свят!

— Будьте здорові! І вам щасливих свят.... Та скорше приїжджайте! — гуторить господиня.

Василь йде в коридор, ступає сходами униз, рипнула фіртка, хвилинку постояв... Вправо чи вліво? Вправо! Вирвався і побіг хідником, ніби за ним хтось гнався. По короткому часі він вже на ринку. Дядько Павло гнуздає коні. Василь моститься, як може, бо соломи мало. Стягає на вуха шапку, закутує ноги, сідає до дядька плечима, бо вітер зі сходу. Дядько не робить довгих церемоній. Загнуздавши своїх буланих, бере в руки віжки, стає на санях навколішки, підібгає під себе ноги, і вони їдуть. Містом сани йдуть взатоки. Погано ковані конята сковзаються. — Но! Вйо! От холера проклята! Куди ти, чортова капиця, тягнеш? Гаття! — не хватає йому батога, тоді обертає пужално і мастить булану по ребрах.

У полі стає холодніше. Вітер підбирає з полів сніг, і дрібний, мов пудра, порошок сіється назустріч коням. Вони вперто біжать, сани човгаються з вибоя до вибоя, дишель то підіймається, то опускається і шарпає нашильником тонкі шиї конят. Скоро коні і люди покриті тонким шаром бруднуватого снігу.

Їдуть мовчки. Василь сидить обличчям назад і не хочеться йому обертатись до дядька. Холод і так починає добиратись до нього. Дядько лається з кіньми, мастить їх і батогом і пужалном, коні шарпаються і пробиваються вперед.

Біля Чугалів, коли їхали під гору і стало трохи затишніше, дядько все-таки не витерпів і повернувся

1 ... 44 45 46 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"