Читати книгу - "Демократія"

зростала інфляція. Перед лицем економічної кризи кенійський режим прагнув укласти угоду з МВФ та Світовим банком про продовження економічної підтримки. «Вашингтонський консенсус», як його тоді називали, вимагав від країн, що зверталися по допомогу, робити болючі кроки, як-от скорочення дефіциту бюджету, приватизація промисловості, девальвація валюти, подолання корупції[75].

США погодилися відразу подарувати Кенії борг у 44,7 млн доларів, а ще 130 млн доларів через два роки, якщо уряд виконуватиме вимоги програми МВФ/Світового банку[76]. Це була частина ширшого плану подарувати дванадцятьом африканським країнам південніше Сахари 735 млн доларів боргу. На жаль, у багатьох випадках правителі цих держав більше переймалися власною величчю, аніж працею на благо свого народу. В Кенії, наприклад, уряд наполягав на своїх планах спорудити за 200 млн доларів хмарочос на 60 поверхів, що мав стати найвищою комерційною спорудою в Африці. І тільки після критики Світового банку та країн-донорів керівництво країни трохи заспокоїлося й зменшило масштаб проекту.

Здійснення під тиском економічних реформ поволі почало викликати стурбованість політичною системою. Економічні й політичні інститути можна теоретично відокремити, але вони однаково впливають один на одного. А от як саме це робиться — питання дискусійне. Дехто доводив, що економічна реформа має стати пріоритетом. Демократія — річ непроста з усіма тими фракціями, націленими на вето, із галасливим електоратом, який не дає змоги робити важкий вибір: краще лібералізувати політичну систему після того, як країна забезпечить населенню основні продукти споживання й зручності. Підтримка такого погляду походила з оповідок про азійських тигрів від Тайваню до Південної Кореї, які спочатку збудували здорові економічні підвалини, а потім уже перетворилися на стабільні демократії.

Альтернативний погляд полягає в тому, що недуги, які обмежують економічний поступ, можна подолати лише за допомогою політичної реформи. Закон має самочинний характер в авторитарних режимах, бо влада перебуває лише в кількох руках. Корупцію важко подолати, коли до неї причетні лідери та їхні друзяки. І доки існує хоч крапелька свободи думки й висловлювань, найздібніші й найкреативніші громадяни прагнутимуть жити там, де існують ці свободи. У такому розумінні окремі азійські тигри — виняток із правила, а не навпаки.

Останнього погляду дотримувалися ті, перед ким поставало таке питання при конфронтації з кенійським режимом. Міра наполягання міжнародних гравців на політичній, а не економічній реформі — показовий та успішний приклад «підтримки демократії». Важливо те, що міжнародний тиск підтримував потужні сили в країні, які хотіли, щоб їх почули.

Мої цупко тримався за владу, але вона почала еродувати, бо політичні й економічні умови сприяли появі сил урівноваження в кенійському інституційному ландшафті. Прикрі результати економічної діяльності режиму допомагали опонентам висвітлювати провальну політику Мої та брутальні репресії проти опозиції. Вона виступала за багатопартійну систему як протиотруту для кенійських хвороб.

Спочатку в президента були міцні позиції, і він відкрив сесію парламенту в лютому 1990 року рішучим відкиданням політичних змін. «Кенійці не проти багатопартійної системи через ідеологічні міркування та плани тих лідерів, які прагнуть накинути народові свою волю. Ми просто хотіли сказати, що доки наше суспільство достатньо не згуртується, аби позбутися трибалізму... найкращою є стратегія, що спирається на масову демократичну й підзвітну однопартійну систему», — сказав він[77].

Звичайно, партія не була ані демократичною, ані підзвітною. І хоча, безперечно, в Кенії існували етнічні розбіжності, їх трактували як зручне виправдання відсутності змін. Екс-міністри президентського кабінету Чарлз Рубіа та Кеннет Матіба першими несподівано закликали до переходу до багатопартійної системи, їх негайно арештували, але не змогли примусити мовчати. Зібралися тисячі прибічників із вимогою випустити їх, що призвело до масових заворушень. Чимало людей загинуло. Попри особистий наказ Мої змусити пресу мовчати, всі події знаходили своє відображення в періодиці.

Ґібсон Камау Куріа, опозиційний юрист Рубіа і Матіби, знайшов прихисток у посольстві США, викликавши цим обурення уряду, який протестував проти «неспровокованого втручання в кенійські справи»[78]. Почастішали арешти опозиційних лідерів, проте криза не згасала. Далі події розвивалися в знайомий спосіб і виявлялися у викликах автократичним режимам: репресії призводили до нових протестів, які вели до нових репресій і знову до протестів. Із кожним новим раундом режим ставав ще більш ізольованим та нелегітимним.

Головне питання демократичних перетворень: чи здатна опозиція ефективно організовуватися, щоб використати нову можливість. Аби цього досягти, в Кенії почали швидко з'являтись інституційні елементи: преса, яка відмовлялася мовчати, групи громадянського суспільства, особливо юристи-правозахисники, що захищали в'язнів, бізнес-спільноти, які виступали за зміни, харизматичні лідери, що промовляли з в'язничних камер та підпілля. Видатний лідер луо Оґінґа Одинґа підсумував ситуацію у широко розповсюджуваному листі до президента: «Кенійці хочуть вам сказати, що вони стомилися і незадоволені вашим керівництвом»[79].

Стратегія опонентів режиму на наступні півтора року передбачала технічне перебування в рамках закону. Спочатку, в лютому 1991-го, Оґінґа Одинґа створив опозиційну партію (Націонал-демократичну партію), яка мала на меті покласти край конституційній вимозі однопартійної держави. Звичайно, зареєструвати НДП він не зміг. Тоді через кілька місяців разом із прибічниками він сповістив про створення іншої організації — Форуму для реставрації демократії (ФРД), назвавши її не політичною партією, а лобістською групою. Історики помітили, що це визначення відлунює назву руху Громадянський форум у Чехословаччині та Східній Німеччині[80]. Останні дали змогу сформувати опозицію, котра допомогла повалити комуністичні режими у Східній Європі.

Проте назва, яка допомагала обходити вимоги закону, не захищала від режиму. Коли ФРД спробував у листопаді провести демонстрацію, озброєні спецпризначенці застосували сльозогінний газ і дубці, щоб розігнати демонстрантів. П'ятьох лідерів опозиції заарештували дорогою до пункту збору. Разом було ув'язнено дванадцятьох опозиційних лідерів.

Завдяки висвітленню в кенійській пресі кенійці та світова громадськість із гнівом стежили за перебігом подій. Брутальна поведінка режиму викликала осуд на всій планеті та, що найважливіше, з боку країн-донорів. На листопадовій зустрічі дванадцять урядів, у тому числі США, Британія та Японія, погрожували значно скоротити допомогу впродовж півроку, якщо Кенія не поліпшить стан із правами людини й не проведе економічні й політичні реформи. Незадовго перед оголошенням міністр закордонних справ Кенії на прес-конференції назвав посла США расистом: «Я сказав послу США, що кенійському уряду дуже не подобається його поведінка, бо він пихатий і зневажає африканців, він поводиться як рабовласник і не поважає навіть очільника держави»[81]. Спроба розіграти карту расизму показала режим у ще більш непривабливому світлі. Бо, зрештою, саме кенійці втратили повагу до очільника держави.

У грудні 1991 року Мої під сильним тиском нарешті оголосив, що має намір переглянути конституцію, аби дозволити опозиції діяти легально. Через кілька