read-books.club » Сучасна проза » Пісня Соломона 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісня Соломона"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пісня Соломона" автора Тоні Моррісон. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 105
Перейти на сторінку:
того ж, Пілат хотіла помиритися з братом. Спитала батька, де Мейкон, та він лиш потер ноги й похитав головою. Що ж, тоді вона вперше в житті добровільно пішла до поліції, де її послали до Червоного Хреста. Звідти її скерували до Армії порятунку. Там порадили звернутися до Товариства друзів, а вже звідти її повернули до Армії порятунку. Допіру тоді члени-армійці понадсилали листи до своїх командних постів у великих містах — від Нью-Йорка до Сент-Луїса й від Детройта до Луїзіани. У листах було прохання пошукати Мейкона в телефонних довідниках. Там його і знайшла секретарка одного капітана. Пілат чудувалася, що їм це вдалося, а капітан — зовсім ні. Навряд чи знайдеться багато людей із таким прізвищем.

Вони їхали з шиком — одним поїздом і двома автобусами, бо Пілат мала купу грошей. Через кризу 1929 року було дуже багато охочих на дешеве саморобне спиртне, тому жінка не потребувала навіть складчини, яку їй зібрали в Армії порятунку. Приїхала з валізами, зеленим мішком, з дорослою дочкою та малою внучкою й побачила, що брат недобрий, негостинний, що нічого не простив і соромиться її. Пілат була б негайно виїхала, якби не братова, що тоді вмирала без любови. Як і тепер, коли Рут сиділа за столом навпроти зовиці та слухала оповідь про історію життя. Пілат навмисне розказувала дуже довго, щоб відвернути думки братової від Агар.

Розділ VI

— Я відвів її додому. Коли я прийшов, вона стояла посеред кімнати. Тож відвів її додому. Жаль було на неї дивитися. Справді жаль.

Дояр знизав плечима. Не хотів говорити про Агар, але інакше годі було домогтися, щоб Гітара заспокоївся й повів мову про щось інше.

— Що ти їй зробив? — спитав Гітара.

— А що я мав їй робити? Ти ж бачив її з м’ясницьким ножем. І ще ставиш мені такі питання?

— Маю на увазі, що ти їй накоїв раніше. Вона зовсім з глузду з’їхала.

— Те саме, що коїш ти жінкам кожні шість місяців. Порвав з нею.

— Не вірю тобі.

— Правду кажу.

— Та ні. Не все кажеш. Було ще щось.

— То, по-твоєму, я брехун?

— Витлумачуй мої слова як хочеш. Цій дівчині болить, і зробив їй боляче не хто інший, як ти.

— Що з тобою, Гітаро? Вже довгі місяці дивишся, як вона пробує мене вбити, а я її й пальцем не торкаю. Тепер сидиш отут і переймаєшся нею. Ні з того ні з сього поводишся, як той коп. Чи як святенник. Останнім часом ти почепив собі німб. Може, й білі шати маєш?

— Що ти хотів цим сказати?

— А те, що маю по зав’язку твого прискіпування. Знаю, що на багато чого ми дивимося інакше. Знаю, що ти вважаєш мене ледарем. Легкодухом, як ото кажеш... Та якщо ми друзі... Я ж не пхаю носа до твоїх справ. Га?

— Так. Не пхаєш.

Минуло кілька хвилин. Дояр потягав пиво, а Гітара сьорбав чайок. Вони сиділи в забігайлівці Мері. Був недільний полудень, кілька днів після останнього замаху Агар.

— Ти не куриш? — поспитав Дояр.

— Ні. Кинув. Тепер набагато краще почуваюся.

Минула добра хвилина, поки Гітара додав:

— І тобі варто б кинути цю звичку.

— Еге ж, — кивнув Дояр, — коли буду й далі водитися з тобою, то таки кину. Облишу курити, пити, шморгатися з дівчатами — геть усе. Житиму потаємним життям і лигатимуся з Хмарочосом.

— Ну, і хто тепер пхає носа до чужого проса? — нахмурився Гітара.

— Та я, — зітхнув Дояр і подивився приятелеві у вічі. — Я. Хочу знати, навіщо ти минулого Різдва волочився з Хмарочосом.

— Він мав клопіт. Я допоміг йому.

— І це все?

— А що ще?

— Не знаю, що ще. Зате знаю, що тут є ще щось. Якщо це не для моїх вух — гаразд, так і скажи. Щось із тобою діється, і я хочу знати, що саме.

Гітара не відповів.

— Гітаро, ми здавна дружимо. Знаєш про мене все. Можу тобі все сказати про себе. Хай яка різниця між нами, та я знаю, що тобі можна довіряти. Але з якогось часу наша дружба — як вулиця з одностороннім рухом. Розумієш, що я маю на увазі? Я кажу тобі все, а ти мені — нічого. Вважаєш, що я не гідний довіри?

— Не знаю, гідний ти чи ні.

— А ти випробуй мене.

— Не можу. Тут замішані інші люди.

— То не треба про них. Про себе скажи.

Гітара задивився на приятеля. «Мабуть, — подумав, — мабуть, тобі можна довіритися. Мабуть, і ні, але я все одно ризикую, бо котрогось дня...»

— Гаразд, — обізвався він, — але знай: все, що я розкажу тобі, не сміє піти далі. Якщо проговоришся комусь, то тим самим накинеш мені петлю на шию. Ти й далі цікавий знати?

— Так.

— Ти певен цього?

— Певен.

Гітара долив у свою чашку гарячої води та якийсь час дивився на чаїнки, що кружляли й помалу осідали на дно.

— Гадаю, — сказав він, — ти знаєш, що час від часу білі вбивають чорних, а багато хто похитує тоді головою та примовляє: «Ая-яй, як не соромно! Встид і ганьба!».

Дояр звів брови. Гадав, що приятель утаємничить у свої справи, а той знову сів на свого коника — расові проблеми. Гітара говорив повільно, зважував кожне слово. Здавалося, що він прислухається сам до себе.

— А я не можу лише прицмокувати та примовляти: «Ой, який жах!». Мушу щось робити. Єдине, що лишилося робити, — це підтримувати рівновагу, провадити рівний рахунок. Кожний чоловік, кожна жінка, кожна дитина — це п’ять-сім поколінь майбутніх нащадків. Отже, кожна смерть — це смерть п’яти-семи поколінь. Їх не спинити, цих негідників, що вбивають нас, намагаються позбутися нас. І кожного разу, коли їм таланить, вони позбуваються п’яти-семи поколінь. А я підтримую рівний рахунок.

Є братство. Воно складається з кількох чоловік, охочих до ризику. Вони нікого не зачіпають першими. Байдужі, як двері. Та коли білі вбивають негреня, негритянку чи негра й оті хвалені суди не карають убивць, тоді це братство вибирає навмання подібну жертву й розправляється з нею подібно, якщо таке можливо. Якщо негра повісили, то й братчики вішають. Якщо негра спалили,

1 ... 44 45 46 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісня Соломона"