Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

наклали на себе руки, вистрибнувши з верхніх поверхів готелю або прийнявши отруту. Інші намагалися втекти. Одним із них був молодий поляк Саша Кравец, який звернувся за допомогою до своєї вчительки англійської — міс Тілні. Я дізнався про це у Софки: з її «Автобіографії принцеси», книги Софки Скіпвіт, ще однієї інтернованої (яка, за щасливим збігом, була двоюрідною бабусею мого сусіда у Лондоні). У книзі розповідалося про зникнення Саші Кравеца незадовго до відправлення до Аушвіца: «Ми відчували, що міс Тілні, співробітниця комендатури середнього віку, яка була дуже близькою із Сашою, якимсь чином причетна до цього».{257}

Софка Скіпвіт мала рацію. Міс Тілні переховувала Сашу Кравеца понад шість місяців, аж до 18 вересня 1944 року, коли прийшли американські підрозділи. «Лише після того, як табір визволили, я дізналася, що він усі ці місяці ховався у її ванній кімнаті»{258}, — писала Софка. Один з інтернованих скаже братові міс Тілні Альберту, що його сестра «переймалася собою насамкінець»{259}, що вона зберегла паспорти кожного і, «страшенно ризикуючи… переховувала впродовж шістнадцяти тижнів молодого єврея, якого мали відправити у винищувальний табір у Польщі. Один з інтернованих видав її німцям, але, на щастя, її звинуватили у переховуванні дівчини, тож вона змогла заперечити звинувачення на свою адресу». Ще один з інтернованих розповів Альбертові, що порятунок Саші Кравеца був одним з «неймовірно відважних подвигів цієї війни»{260}, що він ніколи не зустрічав «такої сміливої, працьовитої жінки, яка не шкодувала себе для здійснення добрих вчинків». Міс Тілні була «однією з найхоробріших людей, яких я коли-небудь зустрічав».

Після визволення вона покинула табір у Віттелі однією з останніх, допомагаючи шостій армії США, а потім виконуючи обов’язки «секретарки і завідувачки»{261} у готелі «Ермітаж», який входив до групи відпочинкових готелів сьомої армії США (де про неї відгукувалися як про сумлінну, здібну, вигадливу і віддану). Далі попрямувала до Парижа і до баптистської церкви на проспекті Мен, прихопивши із собою майно деяких інших інтернованих. Згодом міс Тілні покинула Францію, щоб вирушити з місією до Південної Африки, де вона провела більшу частину 1950-х років. Після завершення своєї місіонерської діяльності переїхала до Флориди, щоб бути біля свого брата Фреда у Коконат-Ґроув (яскравого персонажа, якого 1955 року суддя Маямі визнав винним у поштовому шахрайстві і постановив зупинити продаж його підроблених «напоїв для культуристів» під маркою «Vi-Be-Ion» — суміші з пивних дріжджів і овочевої приправи). «Вони разом відпочивали тут у Коконат-Ґроув», — пояснювала Джермейн Тілні, «д-р Тілні, п. Атлас і Елсі».

Міс Тілні померла 1974 року, її документи знищено. Я не міг знайти, де її поховано, тож звернувся по допомогу до редактора некрологів «Маямі Геральд». Вона зробила кілька запитів і встановила, що міс Тілні було кремовано, а попіл розвіяли над затокою Біскейн.

Немає жодних свідчень про те, щоб вона комусь розповідала про Відень і Віттель — ні у Серрей Чепл, ні у Флориді.

54

Кілька інших інтернованих, про яких згадує Софка, були ще живі. Я знайшов художницю Шулу Троман, якій йшов дев’яностий рік. Вона була інтернованою у Віттелі впродовж трьох років, до 1944 року. Мешкала Шула у маленькому селищі Плумільйо у Бретані, на віддалі невеличкої прогулянки пішки від Атлантичного океану. Ми зустрілися у Парижі, в її улюбленому ресторані «Ше Мар’ян» на вулиці Розьє, у кварталі Маре. Вона з’явилася у яскраво-червоному вбранні, із широкою усмішкою і була сповнена енергії. Викликала почуття захоплення. Мабуть, це найкраще мало б описати моє перше враження від Шули, і воно не зникало.

Шулу було інтерновано до Віттеля внаслідок канцелярської помилки. Мешкаючи у маленькому французькому селі, вона пішла отримувати посвідчення особи, і під час цієї процедури міський клерк зауважив у її свідоцтві про народження інформацію, що вона народилася у британській Палестині (куди її батько переїхав з Варшави 1923 року). Шула не поправила його, коли він записав її як громадянку Британії. Згодом, коли вона, як єврейка мала б носити жовту зірку, це випадкове набуття британського громадянства врятувало їй життя, коли в Парижі її затримали німці.

Зрештою, навесні 1941 року її відправили до Віттеля на шостий поверх «Ґранд Готелю». «Мила велика кімната виходила на внутрішній дворик, номер-люкс із ванною», — доволі весело пояснювала вона.

Життя у таборі не було аж надто похмурим, хоч були і важкі періоди, особливо коли 1943 року прибули євреї з варшавського гетто зі своїми «неймовірними» розповідями. Шула брала уроки малювання в одного жвавого молодого англійця Морлі Тромана, в якого закохалася. Згодом вони побралися. Шула Троман належала до літературно-політичної групи, саме тієї, до якої входила Софка Скіпвіт і її найближча подруга Пенелопа «Лопі» Брілі.

Шула показала мені фотографію, де вона разом зі своєю подругою Лопі, яка на звороті світлини написала вірша Шарля Вільдрака. «Une vie sans rien de commun avec la mort» — «Життя немає нічого спільного зі смертю», — написала вона.

Шула (справа) з Лопі Брілі, Віттель, 1943 р.

Подекуди влаштовували милі безневинні вистави чи вечори «східних пісень», на які приходила міс Тілні. «Це було дивовижно, — згадувала Шула, її очі світилися, — у першому ряді сиділа уся верхівка, комендант Ландхаузер посередині, поруч з ним почесні гості — гестапівці. Ми не роздавали слова, тож вони поняття не мали, про що ми співаємо. Одна з пісень їм дуже сподобалася. Там були такі слова: “Хай живе народ Ізраїля! Ізраїль назавжди!” Ми співали на івриті, тож вони нічого не розуміли. Увесь перший ряд стоячи аплодував, вітав і просив нас заспівати ще. Це було дивовижно».

Вона засміялася: «Ми співали так голосно! Вони плескали так гучно! Справжня радість була в тому, що згодом вони про все дізналися і нам заборонили влаштовувати вистави!»

Шула з певною прихильністю згадувала Ландхаузера, власника готелю, який став комендантом табору, а під час Першої світової війни був військовополоненим, інтернованим до Англії. «Він любив утримуваних у таборі англійців, християн чи юдеїв, — пояснювала Шула. — Після визволення він дав мені свою картку і запросив до себе в гості».

Спершу, однак, художниця з осторогою поставилася до однієї дивної незаміжньої англійки — вона вимовляла її