Читати книгу - "Війна з Росією"

газонув, і літак рвонув уперед, як невиїжджений кінь на родео. Попереду піднімався в повітря ще один F-16, яким управляв його напарник капітан Майк Райан, і полум’я виривалося з його двигунів, спалахуючи концентричними темно-червоними колами, що згодом світлішали в темряві від ударних хвиль, спричинених зіткненням надзвукових реактивних газових струменів із вихлопної труби з повітрям позаду літака. Поки його F-16 набирав швидкості, він відчував під собою удари коліс об злітну смугу і дивився, як за вікном кабіни повз нього з шаленою швидкістю несеться ліс. Потім він побачив петлю трасуючого снаряду, коли один із Су-25, низько пролітаючи над смугою, спрямував на нього 30-міліметрову гармату, а потім із величезною швидкістю пронісся повз його кабіну... і схибив.

«Е ні, дорогенький. Дарма зі шкури пнешся, вгамуйся», — подумки промовив Бертінетті, радіючи своєму щасливому порятунку.

Менше ніж за двадцять секунд він досяг швидкості набору висоти — сто вісімдесят вузлів — і, обережно натискаючи на важіль керування, відчув, що гуркіт колес об смугу зник — він був у повітрі.

«Тягни ручку керування літака на себе», — знову зазвучав у голові голос інструктора з бази «Нелліс».

Бертінетті відчував під собою потужну силу вивільнення енергії під час згорання палива, коли літак майже вертикально здіймався все вище й вище. Відчував, як сила тяжіння тягне його до землі, а протиперевантажувальний костюм стискає кінцівки, обмежуючи приплив крові до нижньої частини тіла і допомагаючи мозку функціонувати. Ще за двадцять секунд його висотомір показав позначку чотири з половиною тисячі метрів, а трасуючий снаряд залишився десь унизу. Тепер він був високо, над хмарами. На сході за горизонтом яснів першими проблисками світанок, а на заході, вдома, все ще панувала чорна темрява. Нахилившись, він розвернувся в напрямку світла.

Якоїсь миті летів один, все було спокійно, і його охопило таке знайоме, але, як завжди, п’янке відчуття польоту. Тепер він міг подумати про найважливіше: де ж ці ворожі літаки? Поки остаточно не набрав швидкості й висоти, вони ще мали перевагу.

Терміново треба було зв’язатися з Майком. Як вони зможуть допомогти базі захиститися від атаки? Жодне обмеження, накладене правилами застосування сили, тепер не мало значення, тому що по ньому стріляли з російського літака.

Він прийняв рішення: спершу зробить, що зможе, аби захистити від атаки латвійців і американців на базі, а потім вирушить додому згідно з наказом. До того ж у нього були свої рахунки з росіянами.

— Аполло, це Привид-1. Ти в повітрі? — навушники Бертінетті потріскували, голос у них звучав тривожно і наполегливо. Це був Майк Райан.

— Так, Привиде-1. У повітрі та рвуся в бій. Розберемося з тими Су-25. На землі залишилися наші хлопці, і їх зараз вбивають.

— Зрозумів, Аполло. Радий, що ти зі мною. Уже й скучив за тобою, поки чекав, — у голосі Райана чулося полегшення.

А потім у навушниках Бертінетті прозвучав інший голос, більш напружений і тривожний, — говорили з американським акцентом:

— Аполло! Аполло! Це Лієлварде. На нас напали! — то був наземний контроль. — Два ворожих літаки заходять з півдня і підлітають до аеродрому з висоти чотирьох з половиною тисяч метрів.

— Зрозумів, земля. Бачу їх на радарі. Привиде-1, атакуємо. Привид-1, прикрий мене. Фіксую цілі.

Бертінетті розвернув літак у бік червоних символів, які були на дисплеях кабіни, — на обох, біля кожного його коліна: там, у темряві, російські літаки. Він збільшив швидкість, і його охопило відчуття сили, коли двигун запрацював на повну потужність. Цього разу засідки на нього вже не буде. Сам тепер влаштує засідку.

Він помітив на дисплеї сигнали: ще два російські штурмовики Су-25 вишиковувалися для бомбардування бази.

— Аполло, фокс-3[24], — сказав Бертінетті, і це означало, що він збирається вразити найближчий літак ракетою АІМ-120.

Після того як вистрелив двома ракетами, закріпленими під фюзеляжем, відчув, як кабіна різко здригнулася. Ракети на мить завмерли в повітрі, а потім спалахнули, стрімко рвонули вперед і швидко перетворилися на палаючі червоні цятки, що невпинно і прискорено наближалися до цілі.

Тепер час було зосередитися на другому Су-25. Дисплей над головою Бертінетті показував, що система наведення зафіксувала ще один літак, і він різко натиснув на пуск великим пальцем правої руки. На дисплеї було видно, як обидві цілі несамовито маневрують, намагаючись уникнути ракет, круто пікіруючи то вправо, то вліво. Перша ракета розірвалася зі спалахом, нічому не зашкодивши. Та згодом Бертінетті побачив зі своєї кабіни жовто-червоний спалах іншого, значно сильнішого вибуху, і один із літаків перетворився на вогняну кулю, яка диміла секунду чи дві, а потім стала повільно падати.

Ще один вибух, ще одна вогняна куля — і Бертінетті зрозумів, що другий літак також підбитий. Все сталося дуже швидко, і жоден із пілотів не встиг катапультуватися — саме так було і з його напарником та другом Лероєм в Україні.

— Це за тебе, Лерою, — промовив Бертінетті сам до себе, а потім відзвітував у мікрофон, — Земля, збито двох. Час вирушати в Авіано. Але ми ще повернемось.

База в Лієлварде не відповіла.

23:30, неділя, 21 травня 2017 року Резиденція президента «Кемп-Девід», гора Катоктин, штат Мергленд

Вертоліт 12-го авіаційного батальйону Збройних сил США, відповідального за транспортування політичної еліти Вашингтона, зробив коло над нічним лісом, розвернувся супроти вітру та завис у повітрі, а потім опустився на майданчик у заміській резиденції американського президента «Кемп-Девід», розташованій на горі Катоктин, що на півночі штату Меріленд.

Коли гвинт вертольота почав обертатися повільніше, а двигун замовк, генерал Ейб Мак-Вайт, який сидів у зручному кріслі в пасажирському відсіку, заговорив у мікрофон навушників, що були в нього на голові:

— Дякую, командире, чудовий був політ. І пробачте за перервані вихідні.

— Пусте, сер, — відповів пілот. — Така наша робота. Відвеземо вас назад, коли закінчите.

«Упізнаю боса, — подумав Ведмідь. — Ніколи не забуває подякувати військовим за те, що вони роблять». Той пілот і не здогадувався, що за новину він привіз президенту.

Навіть під час Карибської кризи 1962 року, коли світ стояв на порозі ядерного апокаліпсиса, СРСР відступив уже через одинадцять годин. Однак сьогодні росіяни відкинули обережність та здоровий глузд і без попередження напали на три країни НАТО. Тож, щоб у повітря не злетіли ядерні ракети, а гарантоване взаємознищення не стало реальністю, тепер як ніколи були необхідні холодні голови.

Ведмідь не сумнівався, що Мак-Вайт зараз перебуває у потрібному місці і в