Читати книгу - "Королівський убивця"

— Це не схоже на перекованих, — сказав я, а тоді обережно спитав: — Ви підозрюєте якусь змову?

Веріті гірко пирхнув.

— Звичайно. Коли ж це я не підозрюю змови? Але принаймні цього разу вважаю, що джерело змови слід шукати поза Оленячим замком. — Він раптом зупинився, наче збагнувши, що висловився занадто відверто. — Досліди це для мене, Фітце, добре? Поїздь трохи довкола та послухай. Розповіси мені, про що розмовляють у тавернах і що примітного побачиш на дорогах. Збирай чутки про інші напади та стеж за деталями. Непомітно. Зможеш це для мене зробити?

— Звичайно. Але чому непомітно? Схоже, якби ми підняли людей, то значно швидше довідалися б, що діється.

— Ми почули б значно більше, це правда. Більше чуток і куди більше скарг. Досі це були окремі скарги. Думаю, я єдиний, хто зумів скласти їх докупи. Я не хочу, щоб місто Баккіп саме бралося за зброю та нарікало, що король не може оборонити навіть своєї столиці. Ні. Непомітно, Фітце. Непомітно.

— Просто непомітно дослідити, — я сказав це не як питання.

Веріті злегка знизав широкими плечима. Це було схоже не на скидання вантажу, а на взяття ще й додаткового тягаря.

— Припини це, якщо зможеш. — Його голос був тихим, він дивився на вогонь. — Непомітно, Фітце. Вкрай непомітно.

Я повільно кивнув. Раніше мені вже доводилося виконувати такі завдання. Убивство перекованих не викликало в мене такого спротиву, як убивство людей. Часом я намагався вдавати перед собою, що приношу мир розтерзаній душі, кладу край родинним стражданням. Я сподівався, що не дуритиму себе аж надто вправно. То була розкіш, якої вбивця не міг собі дозволити. Чейд перестеріг мене, що я завжди мушу пам’ятати, хто я насправді. Не ангел милосердя, а вбивця, що працює на благо короля. Або короля-в-очікуванні. Мій обов’язок — зберігати безпеку престолу. Мій обов’язок. Я завагався, а тоді промовив:

— Мій принце. Повертаючись, я бачив нашу королеву-в-очікуванні, Кеттрікен. Вона прогулювалася верхи з принцом Регалом.

— Гарна з них пара, правда? Вона вже добре сидить на коні?

Веріті не міг стримати гіркоти в голосі.

— Так. Але все ще на гірський лад.

— Вона прийшла до мене, кажучи, що хотіла б краще навчитися їздити на наших високих низинних конях. Я схвалив цю думку. Не знав, що вона вибере Регала за вчителя кінної їзди.

Веріті схилився над своєю картою, вивчаючи деталі, яких там не було.

— Можливо, вона сподівалася, що ви самі її навчатимете.

Я несвідомо звернувся до мужчини, а не до принца.

— Можливо. — Він раптом зітхнув. — Ох, я знаю, що так і було. Кеттрікен така самотня інколи. Часто.

Він струснув головою.

— Їй слід було вийти за молодшого сина, за чоловіка, що сам розпоряджається своїм часом. Або за короля, чиє королівство не балансує на краю війни та катастрофи. Я її не засуджую, Фітце. Я це знаю. Але вона така… молода. Інколи. А інколи не стільки молода, скільки патріотична до фанатизму. Палає ідеєю принести себе в жертву Шести герцогствам. Я мушу її стримувати, запевняючи, що Шести герцогствам це не потрібно. Вона — як ґедзь. Не дає мені спокою, Фітце. Або хоче бути грайливою, як дитина, або випитує в мене подробиці якоїсь неприємності, про яку я намагаюся хоч на кілька хвилин забути.

Я раптом подумав про те, як уперто змагався був Чівелрі за свою нестатечну Пейшенс, і начебто збагнув його мотиви. Це жінка, до якої він тікав. Кого вибрав би Веріті, якби міг обирати сам? Ймовірно, дещо старшу і спокійну жінку, яка дарувала б йому свою власну внутрішню певність і вмиротвореність.

— Я такий втомлений, — тихо сказав Веріті. Налив собі нагрітого вина і підійшов до каміна, щоб випити. — Знаєш, чого я хотів би?

Насправді це не було питанням. Я навіть не намагався відповісти.

— Я хотів би, щоб твій батько зоставався живим і був королем-в-очікуванні. А я — його правою рукою. Він казав би мені, які завдання я мушу виконати, а я робив би те, про що він просив. Я мав би душевний спокій, хай яким важким було б те завдання, бо мав би певність, що він найкраще знає. Ти знаєш, Фітце, як легко йти за людиною, якій віриш?

Я підвів голову, і нарешті він глянув мені в очі.

— Мій принце, — негучно сказав я, — я певний, що знаю.

Якусь мить Веріті мовчав. Тоді промовив:

— Ах!

Не зводив з мене погляду, і я не потребував тепла його Скіллу, щоб відчути ту вдячність, яку він мені посилав. Він відійшов від каміна й випростався. Мій король-в-очікуванні знову постав переді мною. Легким рухом руки він відіслав мене, і я пішов. Підіймаючись сходами до своєї кімнати, я вперше в житті замислився, чи не маю я бути вдячним за те, що народився байстрюком.

Розділ 7

Сутички

Було одвічним звичаєм і сподіванням, що коли король чи королева Оленячого замку одружувалися, то другий член королівського подружжя брав із собою почет, що мав супроводжувати його чи її, служачи й допомагаючи. Так вчинили обидві королеви короля Шрюда. Але королева Кеттрікен з гір прибула до Оленячого замку як Жертовна, бо так веліли звичаї її народу. Приїхала сама, без жіночої чи чоловічої служби, навіть без повірниці-покоївки. Жодна людина в Оленячому замку не дарувала їй довірчої розради в її новій домівці. Отож почала вона своє королювання, оточена лише чужими їй людьми, не тільки з числа рівних їй станом, а й зі слуг та охоронців. З часом королева добрала собі приятелів, знайшовши також і слуг за своїм уподобанням, хоча спершу сама думка тримати при собі особу, призначенням якої є служити їй, видавалася королеві дивною і неприємною.

Вовчукові бракувало мого товариства. Від’їжджаючи до Бернсу, я залишив йому оленячу тушу, добре заморожену і сховану за хатиною. Цього йому мало вистачити, щоби прогодуватися без мене. Але він, на справжній вовчий лад, обжирався та спав і знову їв та спав, аж доки м’ясо на закінчилося. Два дні тому, — сповістив він, стрибками танцюючи довкола мене. Хата всередині стала звалищем добре обгризених костей. Він із запалом привітав мене, тим паче що