Читати книгу - "Під скляним ковпаком"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Було чути, як хтось грає на роялі в іншому кінці коридору.
За вечерею я сиділа мовчки й дослухалася до балаканини белсайзівських жінок. Усі вони були вдягнені як належить, акуратно нафарбовані, деякі з них були заміжні. Дехто з них їздили в місто пройтися по крамницях, дехто поїхали погостювати до друзів, і за вечерею вони тільки й робили, що по колу обмінювалися особистими жартиками.
— Я подзвонила би Джеку, — казала жінка на ім’я Діді, — тільки боюся, що його не буде вдома. Хоч я точно знаю, куди дзвонити, щоб його знайти. Знаю, що кажу.
Низенька жвава блондинка за моїм столиком засміялася:
— Я майже домоглася від доктора Лорінґа того, що мені треба.
Вона широко розплющила по-ляльковому порожні блакитні очі й додала:
— Залюбки обміняла б свого Персі на новішу модель.
З іншого боку кімнати Джоан із чималим апетитом поглинала фарш у томатному соусі. Вона, здавалось, цілком вільно почувалася серед тих жінок, а зі мною трималася прохолодно, мовби трохи зневажливо, як із напівзабутою та неважливою знайомою.
Одразу після вечері я вклалася в ліжко, але потім почула звуки рояля й уявила, як Джоан, і Діді, і Лубель, і блондинка, і всі решта сміються й пліткують про мене у вітальні, поки я не чую. Певно, скаржаться одна одній, як жахливо, що поруч із ними в «Белсайзі» є такі, як я, адже мені місце у «Ваймарку».
Я вирішила покласти край цій підлоті.
Накинувши ковдру на плечі, мов палантин, я почимчикувала коридором на світло й веселий гомін.
Решту вечора я слухала, як Діді вистукує на клавішах рояля власноруч складені пісеньки, а інші грають у бридж і теревенять — так само, як робили б це в студентському гуртожитку, лишень дехто з них уже переросли коледж щонайменше на десяток років.
Одна з них, міцна й висока жінка, сива і гучноголоса, колись навчалася в коледжі Вассара[15]. Звали її місіс Севедж. Одразу було ясно, що вона — світська левиця, адже їй тільки й ішлося, що про дебютанток. Здається, у неї було двоє чи троє доньок, і того року всі вони мали вийти у вищий світ, от тільки місіс Севедж зіпсувала їм дебют, утрапивши в психлікарню.
У Діді була одна пісенька, «Молочник», і всі постійно казали, що вона мусить записати її в студії — це буде хіт. Починалася пісенька з того, що Діді тихенько награвала мелодію, схожу на стукіт копит неспішного поні, а тоді накладала другу, ніби насвистування молочника, і дві мелодії доповнювали одна одну.
— Як це мило, — невимушено сказала я.
Джоан спиралася на один із кутів рояля й гортала якийсь модний журнал, а Діді всміхнулася їй, наче нагадуючи про якусь їхню спільну таємницю.
— Ой, Естер, — озвалася Джоан, тримаючи журнал так, щоб мені було видно. — Це не ти?
Діді припинила грати.
— Дай глянути, — вона взяла журнал, розглянула сторінку, на яку показувала Джоан, а тоді подивилася на мене. — Ой, ні. Звісно, ні, — сказала вона й знову глянула на фото в журналі. — Бути не може!
— Та це ж Естер! Правда, Естер? — запитала Джоан.
Лубель і місіс Севедж підпливли до рояля, і я, вдаючи, ніби розумію, про що йдеться, потяглася за ними.
На журнальному фото була дівчина, вбрана у вечірню сукню без бретелей із чогось білого й пухкого, вона навіжено всміхалась, а довкола неї юрмилися хлопці. Дівчина тримала в руці келих із прозорим напоєм і, здавалося, зосереджено дивилася понад моїм плечем кудись за мене, трохи лівіше. Чийсь тихий подих залоскотав мені шию, я розвернулася всім тілом.
Нічна медсестра непомітно підійшла на м’яких гумових підошвах.
— Що, правда? Це правда ви?
— Ні, це не я. Джоан помилилась, і то дуже. Це хтось інша.
— Ні, скажи, що це ти! — скрикнула Діді.
Але я вдала, ніби не почула, і відвернулася.
Тоді Лубель почала просити медсестру долучитися четвертою до партії в бридж, а я підсіла поспостерігати, хоча в бриджі ні бе ні ме: у коледжі я не мала часу грати, це могли собі дозволити заможніші дівчата.
Я тупо дивилася на безвиразні обличчя королів, і валетів, і дам, і слухала, як медсестра розповідає про своє тяжке життя.
— Ви, леді, не уявляєте, як воно, триматися за дві роботи, — казала вона. — Ночами я тут, стережу вас…
Лубель хихикнула:
— Ой, та ми ж чемні. Ми найкращі з усіх тутешніх, самі знаєте.
— Ой, з вами ще нічого, — медсестра почастувала всіх м’ятною жуйкою, а тоді й собі розгорнула рожеву пластинку. — З вами все гаразд, а от бевзі в лікарні штату всі соки з мене висмоктують.
— То ви й там, і тут працюєте? — запитала я, несподівано зацікавившись.
— Ага, — медсестра глянула просто на мене, і я зрозуміла, що вона вважала мене зовсім недостойною перебувати в «Белсайзі». — Там би вам анітрошечки не сподобалось, леді Джейн.
Дивно, що медсестра назвала мене леді Джейн, адже вона чудово знала, як мене звати.
— Чому? — не вгавала я.
— Ну, бо там усе не таке приємне, як тут. Тут у вас майже заміський клуб. А там нічого такого немає. Ніякої ДТ, ніяких прогулянок…
— Чому ніяких прогулянок?
— Бо замало пер-со-на-лу, — на цих словах медсестра загребла взятку, і Лубель застогнала. — Кажу вам, леді, наскребу на машину — і бувайте здорові.
— Тобто й тут вас не буде? — запитала Джоан.
— Нізащо. Тільки приватні клієнти. І то під настрій…
Я припинила слухати.
Відчувала, що медсестрі доручили донести до мене альтернативи. Або я вилікуюсь, або падатиму нижче й нижче, мов загасла зірка: з «Белсайза» до «Каплана», тоді до «Ваймарка», а зрештою доктор Нолан і місіс Ґінея поставлять на мені хрест, і я опинюся в сусідній лікарні штату.
Я підтягнула ковдру на плечі й відсунула стілець.
— Мерзнете? — грубо запитала медсестра.
— Так, — відповіла я, виходячи в коридор. — Кригою вкриваюся.
Тепла й безтурботна, я прокинулась у своєму білому коконі. Промінь слабкого зимового сонця танцював на дзеркалі, й на склянках на комоді, й на металевих ручках дверей. З протилежного кінця коридору чувся вранішній дзенькіт посуду: покоївки розставляли сніданки по тацях.
Я чула, як медсестра постукала в двері кімнати поблизу. Сонна місіс Севедж щось викрикнула у відповідь, і медсестра ввійшла до неї, подзенькуючи тацею з посудом. У мені на мить ворухнулася здатність насолоджуватись, і я уявила пару, що здіймається над блакитним порцеляновим кавником, і блакитну порцелянову чашку, і круглобокий глечик для вершків — з білими маргаритками на блакитній порцеляні.
Я починала прощатися з собою.
Коли падіння на дно вже неминуче, треба до останнього триматися за дрібні приємності.
Медсестра погрюкала в мої двері й увірвалася, не чекаючи відповіді.
То була нова медсестра — вони весь час мінялися, — з вузьким пісочно-жовтим лицем і такого ж кольору волоссям, із круглими цятками ластовиння на кістлявому носі. Бозна-чому від вигляду цієї медсестри мене охопив доглибний смуток, і аж коли вона перетнула кімнату й підняла зелені жалюзі, я зрозуміла, що незвичність картинки була почасти зумовлена відсутністю таці.
Я відкрила рот, щоб запитати, де мій сніданок, але тут-таки затнулася. Вона мене з кимсь переплутала. З новими медсестрами таке часто буває. Когось із «Белсайза» водять на шокову терапію, просто я про це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під скляним ковпаком», після закриття браузера.