Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти ржать ілі срать сюда прішол? Давай, баєц, двігай задом.
Від тих приємних спогадів я, чесно кажучи, аж перехотів. Тепер треба було або йти до туалету та імітувати акт облегшення від гріхів чревоугіддя, або відмовлятися від того щастя. Я — не актор, і мені б ніхто не повірив. Тому я відмовився та посунув назад до зали з нарами. Моя спина ловила на собі здивовані погляди новобранців:
— Він був так близько. Ідіот.
Я не ідіот. Просто в мене є легка залежність фізіологічних процесів від психологічного стану. Рідко хто хоче в туалет у той момент, коли дивиться в кінотеатрі цікавий фільм. І мені настільки реально висвітлився цей фільм із Хасаном, що підсвідомість дала відбій попередній команді. Але пояснювати предмет своєї залежності різношерстому колу новобранців було справою, як мінімум, невдячною, і я не став цього робити. Хоча був переконаний, що та сама підсвідомість з такою ж легкістю як відмінила, може цей наказ дати знову. І, звісно, в самий несприятливий момент.
Я ліг на випадково звільнені кимось нари і почав роздивлятися на стелі дивну картинку. Миттєвий аналіз говорив про те, що хтось харкнув на стіну, слина там зависла, і зараз вона розм’якшувала вапно і творила з нього гіпсоподібну липку масу, яка мальовничо звисала вниз, як сталагміт у печері Шоранш на півдні Франції. Поки я розмислював над цим об’єктом, який неочікувано та агресивно з’явився в моєму житті, до казарми влетів жовтовусий прапор, тримаючи за вухо того піжона, що пробував пробитися в наш Байконур без черги:
— Строіцца!
Усі присутні, як отара відібраних баранів, створили щось на кшталт строю. За той час, що ми вошкалися, ворог міг би встигнути захопити всю країну та пройти по Красній площі переможним парадом.
— Строіцца, нах! Бистреє, духі!
Коли всі були на ногах, прапор звернувся до нас:
— Ета мрась, каторую я держу в рукє, нах, — він кивнув на піжона, який стояв поруч, скорчений від болю та сорому, — насрала на плацу, нах!
— Я не дабєжал да кустов, ані не пустілі, — мявкав у своє виправдання піжон, тикаючи в нашу безформену масу чорним нігтем.
— Срать нада в параше, нах, ти понял? А на плацу нада хадіть, бля-нах, і чеканіть страєвой шаг, нах, ти понял?
— Да понял, — мекнув піжон.
— Атставіть «да»! Ти понял, нах-бля?!
— Так точно, понял.
— Щас за то, што ваш сопрізивнік іспортіл плац, ви все ідьотє єво мить, нах. Штоп блєстєл, нах, как йолка, йопті-нах!
Ніхто не уявляв, як має блищати ялинка, але перепитувати не стали, щоб не змусили мити ялинку, аби вона блистіла, як плац. Це було би значно складніше. В одну секунду ми стали акторами театру абсурду. Хтось один наклав купу, а всі мають за це відповідати...
— Р-р-равняйсь, смі-і-ірна! — не чекаючи виконання наказу, прапор виганяв всіх на двір. — Бєго-о-ом, марш!
Усі пострибали, як крілики, яких перший раз у житті випустили з клітки просмердітися на траву, поки господар почистить їхню засрану комуналку. Ніхто не наважився противитися несправедливості — з отупілими фейсами всі висипали на плац, ніби переповнені бажанням помити всю планету від чужих какашок. Сам піжон, серлива гадина, мав сидіти біля входу до казарми та спостерігати за процесом натирання центральної площі воєнкомату.
— Вот вєть казьов. Вучше би єво запустілі в павашу, чєм щас тута девмо чужоє вилізивать, — почувся десь поруч не адресований нікому спіч Хасана.
— Равняйсь, на пєрвий-втарой р-р-ращітайсь! — на цей раз нами вже командував туберкульозного виду чахлик, подібний на медузу, яка настирливо лізе з вашого носу і заставляє вас постійно шморгати, щоб вона не дістала аж до пояса.
Ми порахувалися та почали терти: перші — зліва направо, а другі — їм назустріч. Великий тактик був відчутно гордий тим, що розгорнув таку масштабну операцію на території воєнкомату, де останній раз військові дії були в момент, коли п’яні будівельники, які крили дах, били водія бетономішалки, котрий роздавив машиною їхню роздягалку. Плац був розміром з тенісний корт, а нас — десь із півсотні.
— Тщатєльнєє трьом, тщатєльнєє! — кричав шмарок смішним пісклявим вокалом, зривався на фальцет, завченим рухом чухав свою засалену міжногу, а в перервах задоволено позіхав.
Новобранці стояли рачки й ретельно, з виглядом висококваліфікованих фахівців з натирання, слинили хустинки та розтирали їх об асфальт. Можна ще довго розписувати цю історію в деталях, але, думаю, ті з читачів, хто зараз має в одній руці бутерброд з ікрою, а в іншій — чашечку амерікано, відмовились би від них до кінця життя.
Закінчилася історія досить мирно. Силою сотні сильних молодих рук какашка була успішно ліквідована з лиця землі, й ніхто особливо не постраждав, бо закінчувався день і близився час нашої відправки — до війська.
Моя свідомість прокинулася вже у вагоні від думки про те, скільки живих істот і в яких позах може транспортувати цей засіб пересування. Плацкартний вагон поїзду Петрозаводськ—Ленінград був уособленням камасутри. Люди були переплетені шиями, руками, ногами, мішками, шкарпетками, штанами та іншими речами й частинами тіла. У вагоні був страшенний дубак, останній раз пічка тут працювала, напевно, як ховали Сталіна. Підозрюю, що весь інший час вона служила експонатом у музеї найдебільніших людських винаходів. І шкода, що разом із системою своїх непрацюючих труб вона займала 70 процентів об’єму вагона. Народ грівся, як тільки міг. Соплі лилися, капали й лізли з носів в усіх неймовірних напрямах і ракурсах. То була елементарна захисна реакція організму, і через дві години всі триста чоловік, якими натрамфували цей катафалк, шморгала, пчихала та кашляла так, що потяг підскакував, як щур на батуті. Чому щур? Тому, що цей поїзд до того всього ще й смердів. Усі салаги почали діставати із мішків те, що вціліло після воєнкомату. Молоді шлунки були в стані перетерти й камінь, але деякі з напоїв, представлені для загальної дегустації, були настільки вишуканими, що половина з дегустаторів відправилася ригати по тамбурах. Звідтам вони верталися зі святковими слідами вінегрету на штанах, і по цій ознаці можна було відслідковувати — хто вже ходив «курити». Капітан Скворцов, який мав за нами наглядати і тримати військову дисципліну, відкрив сезон першим. Ми його побачили вже на пероні станції Вишній Волочок наступного ранку. Він стояв зелений і голосно ікав. Перед тим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів», після закриття браузера.