Читати книгу - "Знову й знову, Бен Елтон"

шанс стати героєм сербського народу профукав і пішов утішитися бутербродиком з сиром та маринованим огірочком. Тим часом водій ерцгерцога допетрав, що відстав від кортежу, бо всім решта сказали, куди їхати, а йому — ні. Намагаючись вернутися на маршрут, він повертає на якусь вулицю і — отакої: з усіх бісових сараєвських вулиць трапляє власне на ту, де стоять ті «прибамбаси Шіллера»! Ну от як у таке повірити? Як, до чортової мами, у таке повірити?! Ми ж говоримо про початок Великої, по-справжньому великої війни, а все впирається у поворот не туди та в бутерброд зі сиром!

На якусь хвилю цей вибух обурення професорку геть знесилив. Вона засунула руку в кишеню шинелі, витягнула жмуток тютюну з м’ячик для гольфу завбільшки і кілька секунд намагалася втиснути його у папірець для самокруток, аж доки не усвідомила, що занадто п’яна, аби дати собі з цим раду. На щастя, згадала про люльку, яку тримала застромленою у забрало середньовічного шолома, і заходилася набивати тютюном її.

— Не забудьте ще про ту мороку з коробкою передач, — докинув Стентон.

Йому подобалося її накручувати; це нагадувало ті давні студентські посиденьки, коли вона в неділю пополудні збирала у себе в помешканні майбутніх істориків. Добряче роздражнена МакКласкі — те ще видовище, тож студенти часом пробували її провокувати. Того дня, втім, сторонньої допомоги вона явно не потребувала.

— Ох, про ту бісову коробку передач навіть мені не нагадуй. Мало того, що ідіот-водій не знає дороги — добре, це, може, й не його провина, згодна, — то він ще й зчеплення не може двічі витиснути! Це ж елементарна річ! Історія затамувала подих, аж тут до невдах, від яких там і так уже проходу нема, долучається ще один — прошу дуже! Водій, професійний водій машини самого ерцгерцога, пробує перемкнутися на задній хід — і в нього глухне двигун! Глухне, сто чортів йому в печінку! Водій ерцгерцога не може елементарно здати назад! — Лице у професорки аж побагровіло, на шиї і на чолі понабрякали вени. — Акурат тієї миті Принцип виходить з харчевні, з тих бісових «прибамбасів», зі своїм бутербродиком у руці. Й опиняється — на тобі! — за якихось півтора метра від чувака, якого має вбити. Ну, чесно, в таке ж неможливо повірити. Чоловік, якого він зі своїми небораками-приятелями цілий день намагався вколошкати, сидить прямо перед ним на вузенькій вулиці — машина, бачте, заглухла! Які були шанси, що все складеться саме так? Це ж уже божевілля якесь!

Тут МакКласкі, яка від щирого обурення вже мало не пританцьовувала на килимі, плюхнулася у фотель, геть виснажена. Щоб відновити сили, вона приклалася до склянки з вином і двічі добряче затягнулася люлькою, от лише, на лихо, примудрилася перевернути її догори дриґом і висипала розжеврілий тютюн собі на коліна. Допіру змахнувши його на килим і притоптавши жар, професорка начебто врештірешт заспокоїлася.

— Хіба ж я не казала завжди, що історію творять окремі придурки і невдахи? — спитала вона. — Ну справді, хіба не казала?

— Авжеж, професорко, казали, — відповів Стентон, частуючись шматком шоколаду. — Історію творять люди.

— А більшість людей гівна варта.

— Мабуть, саме тому історія — здебільшого суцільна катастрофа.

— Та тільки не цього разу! — вигукнула, осушивши свою склянку, МакКласкі й підняла догори кулак. — Не цього разу! Цього разу до міста завітає зовсім інша людина. Не ні на що не здатний телепень, а вельми тямущий і чудово підготовлений британський офіцер, який і порятує світ. Лишень уяви собі, Г’ю: ти врятуєш світ! — вона схопила карафку з вином і глитнула просто з неї. — З Великоднем тебе!

22

Лабіринтом вуличок понад річкою Міляцка Стентон дійшов до «Делікатесів Шіллера». Заходити досередини, втім, було ще рано, тож він пройшов мимо і рушив до Латинського мосту. Крокуючи, думав про МакКласкі та її великодній тост.

І чекав, щоб урятувати світ.

До нього підійшла квіткарка. Дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти з кошиком примул у руках. Слів він, певна річ, не розумів, але все було ясно й так: вона хоче їсти і просить купити квітку.

Дівчина була до болю худенька. Чіткий відбиток нужди на обличчі, голодний погляд… та й узагалі на око — якась напівлюдина-напівпримара, буцім не від світу сього. Випнутими вилицями і велетенськими очима нагадувала дівчат-жінок з японських мультфільмів, таких популярних у тому столітті, з якого прибув Стентон.

Кілька секунд він був цією проявою такий вражений, що просто мовчки стояв і дивився на неї. Дівчина без слова відвернулася і попрямувала геть: часу на чоловіків, які тільки витріщаються, а квітів не купують, явно не мала.

— Прошу, зачекайте, — окликнув її Стентон. Говорив англійською, проте й цього разу все було зрозуміло. Із запитальним виразом на химерно примарному обличчі дівчина обернулася.

— Даруйте, — мовив він, а тоді додав німецькою: — Es tut mir leid. Перепрошую.

Квіткарка у відповідь лише всміхнулася і простягнула кошик.

Усмішку мала не менш чарівну за обличчя. Не конче рівні зуби достоту дивним чином лише доповнювали примарну вроду. Шкіра була зовсім бліда, проте, коли Стентон усміхнувся й собі, щоки ледь помітно порожевіли.

Чимось ця дівчина Стентона вабила. Можливо, тим, що була на позір така ж самотня, як і він. Чужинка, що борсається у холодному і байдужому світі.

Він вийняв портмоне. Нічого дрібнішого за банкноту у дві крони там не знайшлося, а це, відомо, забагато, за ці гроші можна купити не одну квітку, а принаймні десяток. Дівчина витягнула з гаманця на поясі жменю монет і почала рахувати, чи вистачить їх на решту. Стентон знов усміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба, залиш собі. Явно дуже втішена, дівчина взяла гроші, подала йому квітку і пішла собі.

Стентон дивився їй услід і радів, що дав більше, ніж треба. Ці гроші він отримав від потолочі, яка погубила його сім’ю. То чому б не скористатися ними, щоб таке-от голодне тендітне створіння почувалося у цьому непростому світі хоч трішечки щасливішим?

Він заклав примулу у петельку своєї норфолкської куртки та знову повернувся до річки. «Делікатеси Шіллера» — буквально за два кроки, відразу за рогом, кілька хвилин у нього ще є.

Дивлячись понад перилами Латинського мосту на Міляцку, Стентон пригадав собі каламутні води Босфору того першого ранку, місяць тому. Бажання кинутися сторчголов униз давно розвіялося. Тепер він усім серцем вірив у важливість своєї місії. А попри те, вчився знов цінувати життя, у якому трапляються, наприклад, такі-от швидкоплинні зустрічі з дівчатами-квіткарками. Кессі більше немає, та краса у