Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Борони вас Господь!

— Ні, це лише чиста правда, — правив своє Чарлз. — Найкращі роки свого життя я поклав на вівтар квітучого Меріленду, який мав би справедливих і мудрих управителів, провінції, яку довірив мені мій отець, а йому — його батько, аби ми дбали про неї та робили кращою, і яку одного дня я мріяв передати своєму синові багатшою, залишити маєток, який завдяки моєму правлінню став достойнішим.

— Їй-богу, у мене сльози на очі навертаються!

— І тепер у моєму віці я бачу, що цього не буде, — вів далі Чарлз. — Ба більше, я вже занадто старий і немічний, щоб здійснити ще одну подорож за океан, і тому маю померти тут, в Англії, і очі мої вже ніколи не побачать ту землю, що дорога і близька моєму серцю, як кохана дружина, і чиє викрадення та зґвалтування ранить мене, як викрадення Єлени у Менелая.

— У мене серце крається! — схлипнув Ебенезер, стримано сякаючись у носову хустинку.

— У мене немає влади, — підсумував Чарлз, — і тому я не можу, як і раніше, й далі роздавати чини та титули. Але заявляю вам, містере Кук: поспішайте до Меріленду, викиньте історію провінції з голови та подивіться на її незрівнянні чесноти. Вивчайте їх, запам'ятовуйте їх добре! А потім, якщо вам це вдасться, викладіть те, що ви побачили, у віршах; почуйте її мелодію та заграйте її, щоб почув увесь світ! Зримуйте мені такі рими, Ебене Кук, створіть мені такий Меріленд, якого ні час, ні жодні каверзи у мене не вкрадуть; такий, щоб я його зміг передати сину і сину мого сина на віки вічні цього світу! Заспівайте мені цю пісню, сер, і клянуся, що в очах і в серці Чарлза Калверта та кожного християнина, який шанує Красу і Справедливість, ви і справді будете Поетом-лауреатом Провінції! І якщо колись таке трапиться — усупереч будь-яким надіям та сподіванням, я щоночі молюсь святій Марії та усім святим, — що одного дня весь стан речей раптово переміниться і моя мила провінція знов опиниться у свого володаря, тоді, клянусь Небесами, я насправді присвою вам цей титул, виписаний на пергаменті, обвитий атласними стрічками, підписаний мною власноруч та, щоб це бачив увесь світ, ще й із відбитком Великої печатки Меріленду!

Серце Ебенезера було аж занадто переповнене емоціями, щоб там знайшлося місце ще й для слів.

— А поки що, — вів далі Чарлз, — якщо вам так хочеться, я уповноважу вас написати цю поему. Ні, я зроблю краще, я напишу вам зразок того патенту Поета-лауреата, і якщо Богу буде завгодно повернути мені Меріленд, він буде дійсним від цього самого дня.

— Боже мій! Я не можу в це повірити!

Чарлз наказав слузі принести папір, чорнило та перо і з виглядом того, хто звик до мови влади, швидко виписав такий патент:

ЧАРЛЗ, АБСОЛЮТНИЙ ВОЛОДАР І ПРАВИТЕЛЬ ПРОВІНЦІЇ МЕРІЛЕНД ТА АВАЛОН ЛОРД БАРОН БАЛТИМОР тощо, тощо, вітає нашого довіреного і любого нашому серцю дорогого Ебенезера Кука, есквайра з мису Кук, що в окрузі Дорсет, і оскільки нашим бажанням є те, щоб різноманітні видатні риси нашої звишписаної Провінції Меріленд були викладені у віршах, аби залишитись у спадок усім прийдешнім поколінням, і оскільки, на наше глибоке переконання, таланти, якими Ви обдаровані, відповідають сій припоруці, Ми висловлюємо Нашу волю та бажаємо, в ім'я тієї віри, якою Ви нам зобов'язані, щоби Ви склали епічну поему, яка прославлятиме доброзичливість мешканців Меріленду, їхнє добре виховання та чудові помешкання, велич його законів, добробут його заїздів і харчівень тощо, тощо, і з цією метою Ми називаємо Вас та даруємо Вам титул Поета-лауреата вищезазначеної Провінції Меріленд. Підписано власноруч у місті Лондоні двадцять восьмого березня у вісімнадцятий рік нашого правління нашою Провінцією Меріленд Anno Dom 1694.

— Ну, що ж, уперед! — вигукнув він, простягаючи Ебенезеру готовий проєкт патенту. — Справу зроблено, і я бажаю вам гарної подорожі.

Ебенезер прочитав патент, впав навколішки перед лордом Балтимором і вдячно приклався губами до поли каптана вельможі. Потім, затинаючись, пробурмотів слова вдячності, сховав до кишені цей документ і, вибачившись за клопіт і попрощавшись, вибіг на метушливі й гамірні вулиці Лондона.

Ебенезер повертається до товариства своїх приятелів, виявляє, що їх стало на одного менше, залишає їх ще на одного менше і думає думу

— До «Медальйону»! — вигукнув Ебенезер своєму візнику і, розмахуючи навсібіч кінцівками, мов невміло керована маріонетка, вскочив до екіпажу. Як же раптово він піднісся на вершину Парнасу, тоді як його приятелі, спотикаючись, блукали десь біля його підніжжя! Він вихопив із кишені свій патент, знову прочитав таке миле його серцю слово лауреат і перелік видатних рис Меріленду.

— Чарівна земля! — вигукнув він. — Тягітна піснями! Твій визволитель близиться до тебе!

Цей витончений образ вартий збереження, подумав він: адже, наприклад, слово визволитель у цьому разі означає і повивальну бабку, і рятівника… Він пошкодував, що не має при собі ані пера, ані паперу, окрім того патенту, що його виписав Балтимор і який він, поцілувавши, знову сховав у каптан.

— Я маю придбати собі записник, — вирішив він. — Буде шкода, якщо такі дикі квітки в'янутимуть незірваними. Тепер я мушу думати не лише про власне задоволення, бо ж лауреат належить усьому світові.

Невдовзі екіпаж дістався «Медальйону», і Ебенезер, винагородивши візника, поквапився знайти своїх приятелів, яких він не бачив від того самого вечора, коли укладалося парі. Однак, опинившись всередині, він набув статечного вигляду, пройшовся повільним, розважливим кроком, гідним його чину, і, оминаючи по дорозі столики, за якими було повно відвідувачів, протиснувся до того місця, де угледів своїх приятелів.

Дік Меррівезер помітив його першим.

— Дідько! — вигукнув він. — А ну ж бо погляньте, хто там іде! Чи то я так налигався, що в мене вже в голові замакітрилося, чи то сам Лазар постав із могили?

— Овва! — приєднався Том Трент. — Невже весняний вітерець таки розтопив тебе, хлопче? Бо я вже почав боятися, що ти закляк на кістку раз і назавжди.

— Розтопив? — сказав Бен Олівер і підморгнув. — Ні, Томе, та