Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

ж послав другого посланця, та шкоди було вже завдано, і той, хто не кричав іще «папіст!», почав кричати «якобіт!». Але біда не ходить одна, і 1689 року мої вороги в Англії домоглися, щоб в Ірландії мене проголосили поза законом на підставі звинувачень у зраді короля Вільяма на користь Якова — хоча в Ірландії за все життя й ноги моєї ніколи не було, а я саме тоді перебував у Англії, щоб відбити потуги Якова та Пенна відібрати в мене Меріленд! На додачу до всього в березні того ж року в Меріленді почали поширюватися чутки, що католики, змовившись з індіянами, у кількості дев'яти тисяч осіб вдерлися до Провінції, щоб вбити всіх протестантів; людям, яких послали до Маттапані, що в гирлі річки Потомак, розповіли про жахливу різанину у верхів'ях річки. Ті поквапились туди, щоб врятувати становище, але знайшли там поселенців, які озброювались, щоб запобігти тій різанині, яка, як вони чули, трапилась у Маттапані! І хоч як мої друзі намагалися переконати, що то все безпідставні й уявні страхи, уся провінція взялася до зброї та повстала проти католиків.

— Сліпці! Сліпці!

— Але це було не гірше, ніж антипапські виступи тут, у Лондоні, — сказав Чарлз. — Єдина моя радість в ті темні часи полягала в тому, що цього брехуна квакера Пенна арештували та посадили до в'язниці як єзуїта.

— Клянуся, це мене також радує!

— Цим змовникам залишалося лише завдати coupe de grâce[33]. І вони, під проводом цього фальшивого священника Куда, таки завдали його у липні місяці. На чолі озброєного загону він вирушає до Сент-Мері, присвоює собі звання генерала і, попри те що й сам раніше був католиком, вигукує «папісти» та «єзуїти», поки все місто не здається на його ласку. Президент і члени Ради тікають до Маттапані, де Куд тримає їх в облозі у форті, аж доки вони не віддають йому владу. Потім, називаючи себе Спільнотою протестантів, вони вмовляють короля Вільяма перебрати всю повноту влади на себе.

— Звісно ж, король Вільям його повісив! — вигукнув Ебенезер.

Чарлз, який говорив так швидко та відсторонено, наче читав скорботні таємниці Розарію, тепер, здавалося, уперше звернув увагу на свого відвідувача відтоді, як розпочав розповідь.

— Мій дорогий Поете… — він поблажливо всміхнувся. — Вільям був у стані війни з королем Людовіком: по-перше, звідки знати, може, війна перекинеться і на Америку, і йому в цьому разі, звісно ж, кортить захопити контроль над усіма колоніями. По-друге, війна — дороге задоволення, і мої доходи могли б піти на платню солдатам. По-третє, він здобув корону внаслідок антипапської революції, а я — папіст. По-четверте, уряд Меріленду вмовляв його врятувати Провінцію від гніту католиків та індіян…

— Досить! — вигукнув Ебенезер. — Боюся, що він таки її відібрав! Але ж які були правові підстави…

— Підстави були напрочуд законними, — сказав Чарлз. — Вільям дав розпорядження головному прокурору розпочати справу проти моєї хартії на підставі scire facias[34], але згодом подумав, що такий судовий процес забере багато часу, а скарбниці потрібні вливання, і оскільки існувала ймовірність того, що суд винесе рішення на мою руч, він просить головного суддю Голта знайти можливість відібрати в мене Меріленд без зайвих клопотів. Голт певний час роздумує, поки не згадує, що jus est id quod principi placet[35], і потім з усією урочистістю проголошує, що було б добре, якби хартію конфіскували в результаті проведеного належним чином розслідування, але оскільки розслідування не проводиться, а ця справа, як стверджує сам король, надзвичайно термінова, то він вважає, що король може негайно перебрати на себе управління, а слідство провести згодом.

— Далебі, — сказав Ебенезер, — це все одно що повісити сьогодні, а злочин розслідувати завтра!

Чарлз кивнув.

— У серпні 1691 року мілорд сер Лайонел Коплі став першим королівським губернатором британської колонії Меріленд, — підсумував він. — Моє звання від пфальцграфа, який міг вершити питання життя та смерті своїх підданців, понизилося до чину звичайного землевласника, який має право лише на податок на землю, на портові збори, що складають чотирнадцять пенсів на одну тонну вантажу іноземних суден, і на тютюновий податок, що складає один шилінг на один гоґсхед. Слід сказати, що члени Малої державної печатки, що робить їм честь, оскаржили рішення Голта і, коли було розпочато слідство quo warranto, усі звинувачення проти мене за браком доказів розсипалися, а суд так і не виніс остаточного рішення. Отож саме тому, що Вільям передбачав такий результат, він, так би мовити, і вхопився, перш ніж роздивився; будьте певні, він нині міцно стискає провінцію, як коханець стискає свою любку; у будь-якому разі, як кажуть, Хто власник, на того боці здебільше й закон, а з королем це означає і парламент, і кодекс, і суд — всі вкупі! І ще кажуть, що Ласка короля — то не спадок і Король обіцяє багато, але дотримується лише того, чого сам забажає.

— Та ще, — додав Ебенезер, — Хто ласує королівською гускою, той може і пір'ям вдавитися.

— Що-що? — сердито запитав Чарлз. — Ви що, смієтесь з мене, добродію? Хочете сказати, що Меріленд був колись гускою короля Вільяма?

— Ба ні! — заперечив Ебенезер. — Ви хибно зрозуміли це прислів'я! Це лише мало означати, що Великий посаг — ліжко, встелене гілками ожини, а ще, хіба ж ви не знаєте, що Велика людина і велика річка — погані сусіди та Щедрість короля — то непевний дар.

— Годі, я зрозумів. Отже, отакий він ваш Меріленд, добродію. Вважаєте, що він годиться для вашої «Мерілендіади»?

— Присягаюся, — відповів Ебенезер, — він більше пасує для «Єреміади»! Ніколи ні в літературі, ні в житті мені не доводилося здибуватися з такою кількістю заколотів, змов, убивств та інтриг, про які ви мені щойно розповіли!

Чарлз усміхнувся.

— То, либонь, це надихне ваше перо?

— Бігме, Ваша Світлість, напевно, думає, що то за йолоп і нечема, який увірвався до вас з пишними намірами написати такий собі панегірик у куплетах! Клянуся, мені соромно за це: я залишаю вас негайно і більше не турбуватиму.

— Стривайте, стривайте, — сказав Чарлз. — Маю визнати, що ця ваша «Мерілендіада» не позбавлена для мене певного інтересу.

— Ні, — сказав Ебенезер — ви лише жартуєте з мене, щоб покарати.

— Я вже стара людина, — заявив