Читати книгу - "Поліція"

Вони прокашлялися. Їм потрібно дещо їй повідомити. Тож чого вони чекають? Вона вже знала. Вони вже все розповіли їй своїми ідіотськими, занадто трагічними фізіономіями. Усередині вона вже майже оскаженіла. Відчувала, як її власне обличчя викривляється, вивертаємся, стає таким, яким вона не хотіла його бачити. Їй здавалося, ніби і її примушують грати роль у цій комічній трагедії. Вони щось сказали. Що ж? Чи вони взагалі говорять норвезькою? Слова звучали безглуздо.

Вона ніколи не хотіла отого, правильного. І вона ніколи не хотіла носити його ім’я.

До цієї миті.

Розділ 15

Чорний «фольксваген-шаран», обертаючись, повільно піднімався вгору, до синього неба. «Як ракета в дуже уповільненій зйомці», — подумала Катрина, дивлячись на хвіст, не з вогню і диму, а з води, яка витікала з дверей і багажника потрощеного автомобіля. Вода розбивалася на краплі і виблискувала в променях сонця на шляху до річки.

— Минулого разу ми витягли машину ось тут, — сказав місцевий поліцейський.

Вони стояли перед покинутою лісопильнею. Червона фарба на її стінах облупилася, усі стекла в маленьких віконцях були розбиті. Зів’яла трава, що покривала пагорб, як нацистський чубок, схилилася в той бік, куди вночі текла дощова вода. У тіні лежали сірі плями осілого снігу. Перелітний птах, що повернувся додому, надто рано співав оптимістично і приречено, а річка продовжувала бурлити.

— А ця застрягла між двох каменів, тому її було простіше підняти вгору.

Катрина подивилася вниз за течією річки. Перед лісопильнею русло було перегороджене, вода сочилася між великими сірими валунами, на які і впав автомобіль. Сонце відбивалося від осколків скла, що розлетілися навсібіч. Катрина ковзнула поглядом по вертикальній скелі. Драмменський граніт. Це загальновідоме поняття. Вона розгледіла задню частину крана й жовту стрілу, що стирчала з-за краю кручі вгорі. Залишалося сподіватися, що хто-небудь розрахував співвідношення ваги автомобіля і довжини стріли крана.

— Але якщо ви — слідчі, то чому ви не там, нагорі, разом з іншими? — запитав поліцейський, що пропустив їх за огороджувальну стрічку після уважного вивчення їхніх посвідчень.

Катрина знизала плечима. Вона могла б, звичайно, відповісти, що вони пробралися сюди потайки, що у них чотирьох немає ні доступу, ні повноважень, а завдання їх носить такий характер, що їм зараз не варто показуватися на очі офіційній слідчій групі.

— Ми й звідси бачимо те, що нам потрібно, — сказала Беата Льонн. — Спасибі, що пустили.

— Та нема за що.

Катрина Братт вимкнула свій планшетник, на якому, як і раніше, була відкрита сторінка зі списками ув’язнених в норвезьких в’язницях, і поспішила услід за Беатою Льонн і Столе Еуне — ті вже переступили через огородження і пішли до тридцятирічного «вольво-амазона» Бйорна Гольма. Хазяїн машини спускався дрібним підтюпцем крутою гравієвою стежкою з вершини пагорба і наздогнав решту тільки біля свого антикварного автомобіля без кондиціонера, подушок безпеки і центрального замка, але з двома смужками уздовж кузова і даху. По тому, як захекався Гольм, Катрина зробила висновок, що сьогодні він навряд чи витримав би вступні іспити до Поліцейської академії.

— Ну? — сказала Беата.

— Обличчя частково понівечене, але вони кажуть, що труп точно належить Антону Міттету, — доповів Гольм, зняв свою шапочку і витер нею піт зі своєї круглої фізіономії.

— Міттет, — повторила Беата. — Ну, звичайно.

Інші обернулися до неї.

— Місцевий поліцейський. Отой, що заступив на чергування після Сіверта в Марідалені, пам’ятаєш, Бйорне?

— Ні, — зізнався Бйорн без краплі сорому.

Мабуть, він уже звик до того, що його начальниця з Марсу.

— Він служив у поліції Драммена. І якийсь час брав участь у розслідуванні попереднього вбивства на цьому місці.

Катрина приголомшено похитала головою. Одна річ — коли Беата вмить зреагувала на повідомлення про автомобіль, що впав у річку, як тільки воно з’явилося в Мережі на внутрішньому сайті поліції, і відправила їх усіх до Драммена, оскільки пам’ятала, що тут кілька років тому сталося вбивство такого собі Рене Калснеса. Й інша — коли вона пам’ятає ім’я драмменського хлопця, який брав колись участь у розслідуванні того злочину.

— Його неважко було запам’ятати, адже він добряче зганьбив себе, — пояснила Беата, помітивши, як Катрина хитає головою. — Він не доповів про знайдений кийок, злякавшись, що його знахідка кине тінь на поліцію. Вони що-небудь сказали про передбачувану причину смерті?

— Hi, — відповів Гольм. — Ясно ж, що він помер би від удару. Та й важіль ручного гальма пробив голову і вийшов з потилиці. Але його, швидше за все, били, коли він був ще живий: на обличчі в нього повно слідів від ударів.

— Він міг сам звалитися у річку? — запитала Катрина.

— Міг. Але його руки були приковані до керма пластиковими смужками. Слідів гальмування не знайшли, і машина рухнула на каміння просто поряд із обривом, значить, вона не могла їхати на великій швидкості. Вона ніби скотилася вниз.

— Важіль ручного гальма у роті? — Беата спохмурніла. — Як це могло статися?

— У нього були зв’язані руки, а машина котилася до обриву, — сказала Катрина. — Напевно, він намагався включити його за допомогою рота.

— Можливо. У будь-якому випадку це поліцейський, убитий на місці раніше скоєного злочину, в розслідуванні якого він брав участь.

— А вбивство це так і не розкрили, — додав Бйорн Гольм.

— Так, але між цим убивством і вбивствами дівчаток в Марідалені і Тріванні є суттєві відмінності, — вимовила Беата, помахуючи текою зі звітом про вбивство, який вони встигли швидко роздрукувати до того, як втекли зі свого підвального офісу. — Рене Калснес був чоловіком, і на його тілі не було виявлено ніяких слідів сексуального насильства.

— Є й ще одна важливіша відмінність, — сказала Катрина.

— Яка?

Вона поплескала по планшету, який тримала під пахвою:

— На шляху сюди я перевіряла реєстр злочинів і списки ув’язнених. У момент вбивства Рене Калснеса Валентин Єртсен відбував короткий термін в Ілі.

— От дідько! — не втримався Гольм.

— Так-так, — проказала Беата. — Це не виключає того, що Валентин убив Антона Міттета. Можливо, в цьому випадку він одійшов від звичної схеми, але за цим убивством стоїть той же божевільний. Адже так, Столе?

Троє співрозмовників обернулися до надто мовчазного Столе Еуне. Катрина помітила, що цей повний чоловік ще й дуже блідий. Він притулився до дверцят «амазона», і груди його судомно здіймалися.

— Столе? — повторила