Читати книгу - "Вітер у вербах, Кеннет Грем"

— Послухай, Жабсе. Я не хочу тебе ображати, а надто після всього пережитого, але скажи: чи ти не бачиш, яким був безмозклим віслюком? Сам кажеш, на тебе надягали наручники, тебе саджали в тюрму, морили голодом, цькували, лякали, принижували, насміхалися, а ще — та це ж просто ганьба! — якась баба жбурнула тебе у воду. Скажи мені, що тут смішного? Що тебе тішить? І все тому, що закортіло вкрасти чужий автомобіль. Ти чудово знаєш, що від машин тобі ніякої користі, крім клопоту, і так було завжди. Ну не йде тобі ця справа — а вона таки не йде, бо варто тобі п’ять хвилин просидіти за кермом — і ти уже в халепі! — то навіщо ж повторюватися? Хочеться гострих відчуттів — зламай собі лапу або пусти за вітром свої статки, але ж навіщо проситися за ґрати? Коли ти вже порозумнішаєш, навчишся думати про друзів і робити так, щоб усі думали про тебе тільки добре? Ти гадаєш, приємно почути на прогулянці, що мій друг — каторжник?

Жабс мав одну золоту рису: він був дуже добросердим і ніколи не тримав зла на справжніх друзів, коли ті давали йому прочухана. Навіть коли поїдом його їли, Жабс завжди з розумінням ставився до нотацій. Тож поки Ондатр сердито вичитував його, Жабс упівголоса бурмотів:

— А все одно була кумедія! Всім кумедіям кумедія! — і якось дивно, здушено вуркав: — Кх-і-к-к-к!.. Біп-п-п, — і видавав інші звуки, схожі на здушене форкання чи на шипіння содової у пляшці, та коли Ондатр скінчив, він глибоко зітхнув і мовив, беззлобно та покірливо:

— Твоя правда, Ондатрику! Ти завжди такий розважливий! Так, я був самозакоханим старим віслюком, тепер я це бачу. Але тепер буду нормальним Жабсом і ніколи більше так не робитиму. А що стосується автомобілів, то я вже охолов до них, відразу після того, як оце пірнув у твою любу річку. Розумієш, коли я висів, учепившись за поріг твоєї нори, і відсапувався, мені сяйнула думка — то була справді чудова думка! — про моторні човни… Ну ж бо, старий, не хвилюйся так, заспокойся і не сумуй, це ж була тільки думка, і більше до цієї теми не повернемося. Поп’ємо кави, покуримо, потеревенимо про те, про се, а потім я спокійно піду до Жабс-холу, переберуся у свій одяг і заживемо так, як раніше. Я ситий пригодами по горло. Заживу спокійним, розважливим життям респектабельної особи, піклуватимуся про своє майно, примножуватиму його, а на дозвіллі займуся квітникарством. Коли до мене будуть приходити друзі, я завжди матиму чим їх почастувати. А ще куплю собі поні та невеличку коляску, і кататимусь по околицях, як у старі добрі часи, поки мені не набридло сидіти на одному місці й потягнуло в мандри.

— Спокійно підеш до Жабс-холу? — зойкнув Ондатр, страх як розхвилювавшись. — Що ти верзеш? Тобто ти ще нічого не чув?

— Чого не чув? — здивувався Жабс і аж поблід на виду. — Ану, Ондатрику, розповідай! Не треба мене жаліти! То чого я ще не чув?

— Чи не хочеш ти сказати, — закричав Ондатр, бумкаючи своїм кулачком по столу, — що нічого не чув про Горностаїв та Ласиць?

— А, про тих, що з Дикого Пралісу? — і собі скрикнув Жабс, затремтівши всім тілом. — Ні, ні сном, ні духом! А що вони накоїли?

— …і про те, як вони прийшли до Жабс-холу і захопили його? — далі питав Ондатр.

Жабс важко сперся на стіл, поклав підборіддя на лапки, на очі набігли сльозини, а потім — кап! кап! — упали на стіл.

— Давай, Ондатре, — тихо мовив він небавом, — розкажи мені все як є. Гірше вже не буде. Звір я чи не звір? І не таке пережив.

— Розумієш, коли ти… коли з тобою… це сталося, — повільно, підбираючи слова, почав Ондатр. — Тобто, коли ти на якийсь час залишив наше товариство, після того інциденту з машиною… Одне слово, це сталося тоді…

Жабс кивнув, не кажучи ні слова.

— Так, весь берег про це гудів, — вів далі Ондатр, — і не тільки берег, а й Дикий Праліс теж. Хтось підтримував, хтось навпаки, ну знаєш, як завжди буває. Ті, що з берега, підтримували тебе, вони казали, що з тобою просто нечесно повелися, що всі знають, які тепер суди. А ті звірі, що з Дикого Пралісу, були налаштовані проти тебе, вони казали, що ти дістав по заслугах, що давно вже час покласти край твої неподобствам. Вони нахабніли просто на очах, ходили всюди й патякали, що цього разу тобі точно не відкрутитися! Що ти вже — чуєш, ніколи! — не повернешся сюди.

Жабс, не кажучи ні слова, знову кивнув.

— Та що з них візьмеш, із тієї дрібноти, — вів далі Ондатр. — Але Кріт із Борсуком не вірили жодному їхньому слову, вони були переконані, що ти повернешся назад, хай там що. Як саме ти повернешся, вони не знали, але однаково вірили, що це станеться!

Жабс знову завовтузився на стільці та навіть осміхнувся.