Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

не потрібно було довго переконувати. Перебравшись, Джефферсон жив би у розкоші. Тож він залишив Джоан і переїхав на віллу. Беллінґ вирушив у Кантон. Була укладена угода про доставку більше двох тисяч унцій героїну. Під покровом ночі Беллінґ прибув на віллу, щоб пояснити Джефферсону, як буде здійснена доставка. Така кількість героїну в правильних руках — це справжнє багатство. Джефферсон почав обдумувати план, як можна його вкрасти, та він не знав, як збути героїн, коли він уже буде у нього. А ще Джефферсон боявся, що ця організація може його впіймати. Однак доля, якщо хочете це так називати, зіграла йому на руку. Героїн прибув, і його склали на віллі. Беллінґ і Джефферсон поїхали у Лекіпасс — відправну точку для поїздки в Кантон. Дорогою трапилась автомобільна аварія, і Беллінґ загинув. Джефферсон скористався цим шансом: він одягнув свій перстень на палець Беллінґа, запхнув йому в кишеню власний портсигар, а тоді підпалив авто. Аварія трапилась у відлюдному місці о четвертій годині ранку, тож Джефферсону ніхто не перешкоджав. Він повернувся назад на віллу, викравши велосипед, і забрав героїн, імовірно, у готель «Небесна імперія». Зараз я говорю лиш так, приблизно, та впевнений, що він переконав свою дружину ідентифікувати тіло Беллінґа як його власне. Тим часом Джефферсон почав переховуватися в обгородженому стіною місті Цзюлун.

— Чому він це зробив? — запитав я.

— То була термінова робота. Нагода виникла сама собою, і він ухопився за неї, але побачив, що влип. Злочинна організація могла швидко вистежити його. Щойно повідомили про аварію, вони відіслали одного зі своїх людей на віллу, де той дізнався, що героїн зник. Звісно, вони подумали, що це Беллінґ украв партію товару, і почали його розшукувати. Для Джефферсона це була рятівна соломинка. Поки організація вважала, що їм потрібен Беллінґ, Джефферсон мав чистий спокій. Та йому треба було вибратися з Гонконгу. Це здавалося неможливим. Його вважали мертвим, а змоги дістати фальшивий паспорт він не мав. Тому й застряг тут.

— А героїн?

МакКарті насупив брови.

— Гадаю, ми ніколи його не знайдемо. Закладаюся, що, судячи зі стану тіла Джефферсона, коли ми його знайшли, вони переконали його сказати, де заховано героїн.

— От чого я не розумію, то це навіщо Джоан клопоталася тим, аби відвезти тіло Беллінґа назад до Джефферсонового батька, — сказав я.

— Їй потрібно було вибратися з Гонконгу. Грошей вона не мала. А привізши тіло назад, Джоан отримала плату від старого Джефферсона, — мовив МакКарті.

— Так... Гадаю, усе правильно. А як щодо Вонґа?

— Він був одним із них, звісно ж, і помилився, перейшовши до Джефферсона.

— Вонґ зустрів мене в аеропорту. Звідки він знав, що я приїду? Хтось мав повідомити йому про це... але хто? Коли я користувався його послугами перекладача, він чудово водив мене за ніс. Очевидно, що його завданням було тримати мене подалі від Джефферсона, і йому це майже вдалось. Якби не Лейла, ми б ніколи не вийшли на Енрайта.

— Старий Джефферсон захоче, щоб тіло сина відправили назад в Америку?

— Гадаю, що так. Я зустрінуся з Вілкоксом в американському консульстві та владнаю усе з документами. Тіло Вонґа знайшли?

— Ми й досі шукаємо його. Цей китаєць, якого ми спіймали, сказав, що обидва тіла викинули в одному місці.

Я зі щирим захопленням дивився на нього.

— Ви мали бути дуже переконливі при спілкуванні з ним. Цей тип, схоже, виспівував, як жайворонок.

МакКарті потер бік носа чашечкою люльки.

— Китайці не доброзичливі один до одного, — сказав він. — Морська поліція близько півгодини тримала його, перш ніж відправити до мене. Він пробував проштрикнути одного з них ножем, тож вони там із ним не панькались.

— Це була доволі швидка робота, щоб так добре його розговорити.

— Так, вони працюють швидко, — йому, схоже, набридла ця тема. Інспектор недбало запитав: — До речі, а вам нічого не відомо про китайця, котрого вбили на Сілвер-майнбей? Він був застрелений у голову із гвинтівки «Лі-Енфілд».

— Справді? Я не тримав «Лі-Енфілда» у руках відтоді, як залишив піхоту.

— Я не натякав на те, що це ви його застрелили. Але ви ж були там сьогодні після обіду?

— Якщо подумати, то був. Я милувався водоспадом.

— Саме там і знайшли тіло.

— Хіба це не дивно?

— Ви не чули стрілянини?

— Ні, нічого.

МакКарті пильно поглянув на мене, а тоді стенув плечима.

— Я впевнений, що ви б повідомили про стрілянину, якби знали про неї.

— Цілком ваша правда.

Настала довга пауза, поки МакКарті, витягнувши свою люльку, почав її набивати.

— В Енрайта була сестра, — вів далі МакКарті. — Чарівна жінка. Ви не знаєте, де вона?

— Гадаю, на віллі... у ліжку, де б хотів бути і я.

— Її там нема... ми перевіряли. Коли ви бачили її востаннє?

— На поромному пароплаві дорогою на Сілвер-майнбей. Вона відвозила продукти своїй колишній старенькій служниці. Ми подорожували разом.

— Відтоді ви її не бачили?

— Ні.

— Припускаю, що це вона була тією жінкою, котра повідомила, що Енрайт у вашому номері.

— Вона могла це зробити. У неї добра душа.

МакКарті раптом засміявся.

— Припиніть, Раяне. Ми перевірили. Її звати Стелла Мей Тайсон. Вона стриптизерка, працювала у нічному клубі в Сінгапурі. Вони з Енрайтом зблизилися, і незабаром вона приїхала сюди з фальшивим паспортом.

— І що? — запитав я, пильно дивлячись на нього.

— Коли вона зателефонувала, ми простежили, звідки дзвінок. У готелі нам сказали, що вона телефонувала з ванної кімнати вашого номера люкс. Її бачили, коли о десятій годині вона піднімалася сходами до вашого номера. Гадаю, вона й досі там.

— Можливо... сподіваюся, що це так, — мовив я. — Вона врятувала мені життя. Чого ви сподіваєтеся від мене... щоб я передав її вам?

— Не надто розумно обманювати офіцерів поліції, — сказав МакКарті й пером чайки почав чистити свою люльку. — Але оскільки вона врятувала ваше життя і дала нам змогу знищити цю організацію з торгівлі наркотиками, гадаю, ми можемо забути про неї. Передайте їй: якщо вона до завтрашньої ночі зникне й не повертатиметься, то ми не завдаватимемо собі клопоту її долею. У неї є двадцять чотири години, щоб виїхати звідси. Але якщо за добу вона й досі буде тут, нам доведеться вживати певних заходів.

— Дякую,