Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Ні, — швидко заперечила вона. — Він скотився і вдарився носом, ото й усе.

— Мені слід було б збити тебе на лайно, — сказав він.

— Рою, він просто вдарився носом…

У Ройса поникли плечі.

— Що на вечерю?

— Гамбурги. Вони підгоріли, — сказала вона дратівливо і висмикнула поділ своєї блузки з «Ренґлерів»[129], щоб витерти в Ренді під носом. Рой звернув увагу на валець жиру, якого вона поступово набиралась. Вона так і не повернулася до своєї колишньої статури після народження дитини. Їй було байдуже.

— Заткни його.

— Він не…

— Заткни його! — гаркнув Рой, і Ренді, який уже було затихнув до сопіння, знову зайшовся криком.

— Я дам йому пляшечку, — сказала Сенді, підводячись.

— І мені вечерю подай, — почав знімати з себе джинсову куртку Рой. — Господи Ісусе, ну хіба тут не безлад. Що ти робиш цілими днями, тамки себе пестиш?

— Рою! — вигукнула Сенді шокованим тоном.

Та потім вона захихотіла. Той її скажений вибух злості на малого, який не бажав спокійно полежати на пелюшках, поки вона його спеленає, почав віддалятися, туманіти. Воно ставало таким, ніби вичитаним у якійсь із журнальних історій або побаченим у «Медичному центрі»[130].

— Неси мені вечерю, а потім прибери в хаті срач.

— Авжеж. Авжеж, звісно.

Вона дістала з холодильника пляшечку і опустила Ренді з нею в манеж. Хлопчик почав її апатично смоктати; його очі перестрибували з матері на батька маленькими затурканими кружальцями.

— Рою?

— Гммм? Що?

— Все вже минулося.

— Ти про що?

— Сам знаєш про що. Ти хочеш? Сьогодні?

— Звісно, — сказав він. — Звісно.

І він знову подумав:

«Отаке-от воно, життя. Просто отаким-от і є життя».

  7

Ноллі Ґарденер слухав рок-н-ролову музику по станції WLOB[131] і клацав пальцями, коли задзвонив телефон. Паркінс відклав свій журнал кросвордів і сказав:

— Приглуши там трохи, гаразд?

— Звісно, Парку.

Ноллі притишив радіоприймач, не переставши клацати пальцями.

— Алло? — мовив Паркінс.

— Констебль Ґіллеспі?

— Йо.

— Агент Том Генраген говорить, сер. Я отримав ту інформацію, про яку ви запитували.

— Дуже ґречно з вашого боку, що так швидко обернулись.

— Небагатий у нас для вас улов.

— Та гаразд, — сказав Паркінс. — Що там у вас є?

— Бен Міерз перебував під слідством внаслідок смертельної дорожньої пригоди в штаті Нью-Йорк у травні 1973 року. Жодних звинувачень не висувалося. Мотоциклетна аварія. Загинула його дружина, Міранда. Свідки показали, що він їхав повільно, і алкотест дав негативний результат. Радше за все, просто мокра ділянка на дорозі. Політично лівак. Брав участь у марші миру в Прінстоні у 1966 році. Виступав з промовою на антивоєнному мітингу в Брукліні у 1967-му. Марші на Вашингтон у 1968 та 1970-му. Був заарештований під час маршу миру у Сан-Франциско в листопаді 1967-го. І це все, що на нього є.

— Що ще?

— Курт Барлоу. Цей Курт пишеться не «Курдт», а з одним «т». Громадянин Британії, але радше натуралізований, ніж вроджений. Народився в Німеччині. Втік до Англії у 1938 році, вочевидь лиш трохи випередивши гестапо. Раніші дані про нього просто недоступні, але йому, мабуть, за сімдесят. При народженні мав прізвище Брайхен. Він в імпорт-експортному бізнесі в Лондоні з 1945 року, але особисто непублічний. З того ж часу його партнером є Стрейкер і, схоже, що Стрейкер саме той, хто веде справи з людьми.

— Йо?

— Стрейкер вроджений британець. Вік п’ятдесят вісім років. Його батько був майстром-меблярем у Манчестері, напевне, залишив синові неабияку суму грошей, і сам цей Стрейкер також успішно заробляв. Вісімнадцять місяців тому вони обидва звернулись по візи, щоби провести довший час у Сполучених Штатах. Це все, що ми маємо. Крім того, що між ними можуть бути певні ексцентричні стосунки.

— Йо, — відгукнувся Паркінс і зітхнув. — Майже так я й думав.

— Якщо хочете отримати додаткову інформацію, ми мог­ли б подати запити щодо ваших нових клієнтів до Департаменту кримінальних розслідувань і Скотленд-Ярду.

— Ні, цього достатньо.

— До речі, жодних зв’язків між цими двома і Міерзом. Хіба що вони глибоко приховані.

— Окей. Дякую.

— Саме для цього ми тут. Якщо вам буде потрібна допомога, сповіщайте.

— Так і зроблю. Дякую вам наразі.

Він поклав слухавку назад на важіль і задумливо задивився на неї.

— Хто це був, Парку? —запитав Ноллі, роблячи голос­ніше радіо.

— Кафе «Екселент». У них зовсім нема ні шинки, ні житнього хліба. Нічого, крім тостів з сиром і яєчного салату.

— Якщо хочеш, у мене в столі є трохи малини з вершками.

— Ні, дякую, — відповів Паркінс і знову зітхнув.

  8

Звалище досі тліло.

Дад Роджерс походжав уздовж його краю, вдихаючи аромати тліючої покиді. Під його підошвами хрускали флакончики і на кожнім кроці спурхував порохном чорний попіл. Вглибині пустки звалища під капризами вітру то спалахувало, то пригасало широке ложе жару, воно нагадувало Даду здоровезне око, яке то розплющується, то заплющується… око якогось велетня. Вряди-годи там лунав маленький приглушений вибух — то лопалася аерозольна бляшанка або якась електрична лампа. Коли він підпалив звалище цього ранку, звідти полізла величезна кількість пацюків, їх було більше, ніж він бодай колись бачив. Він настріляв їх повних три дюжини, і пістолет був гарячим на дотик, коли він зрештою засунув його назад у кобуру. А ще ж які велетенські траплялися покручі, деякі завдовжки повних два фути від носа до кінчика хвоста. Цікаво, як їхня кількість, схоже, залежить від конкретного року. Якось це пов’язано з погодою, мабуть. Якщо їх не меншатиме, доведеться йому знову розкладати отруєну наживку, чого не було потреби робити від 1964 року.

Аж оно ще такий, скрадається під одною з тих жовтих кобильниць, що поставлені як протипожежний заслон. Дад дістав пістолет, відклацнув запобіжника, прицілився і вистрелив. Постріл скинув угору землю перед пацюком, запорошивши йому хутро. Але замість тікати, той лише звівся на задніх лапах і дивився на Дада, маленькі бісерні очка зблискували червоним у вогняному сяйві. Господи Ісусе, але ж є між них відчайдухи.

— Прощавайте, містере Пацюче, — промовив Дад і точніше прицілився.

Бабах. І пацюк перекинувся, посмикуючись.

Дад підійшов і тицьнув його важким робочим чоботом. Пацюк безсило вгриз товсту шкіру чобота, боки його слабенько здіймались і опадали.

— Сучий син, — беззлобно промовив Дад і розчавив йому голову.

Він присів навпочіпки роздивитися тварину і второпав, що сам думає про Рут Кроккет, яка ходить без ліфчика. Коли вона одягає отой свій обтислий светр-кардиган, ясно видно її маленькі пипки, що стоять сторчма від тертя проти шерсті, і якби хтось ухопив ті цицечки і просто трішечки їх пом’яв, завважмо, просто трішечки, така хвойда кінчатиме вибухами, просто як ракета…

Він підняв пацюка за хвіст і вихав ним, неначе маятником.

— А як воно, Руті, чи сподобався би тобі друзяка містер Пацюк у твоїй готовальні?

Ця думка з її ненавмисною двозначністю розвеселила його, і він видав пискляве хихотіння, киваючи й тіпаючи своєю посадженою набакир головою.

Дад замашно пожбурив пацюка на звалище.