Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

Кіра знизала плечима:

– Не знаю наскільки доречно тут казати про егоїзм, але якщо один з вас неминуче мав загинути, то виходить, що загинув той, кому було б найважче залишитись самому… 

Раптом вона осіклася:

– А діти у вас є?

– Є... Вже дорослі, але ще не одружені. Дочка вчилася в Італії і знайшла там роботу, а син живе й працює у Німеччині. Після смерті матері вони й носу додому казати не хочуть. Їм тут дуже важко морально.

– Співчуваю. Отже ти залишився сам?

– Можна сказати, що так… Поки я продовжував служити, то постійні відрядження, адреналін від небезпеки і бойові побратими давали мені розраду та якийсь сенс життя. Але зараз я йду у відставку за станом здоров’я – в самому серці маю “подарунок” на пам’ять – осколок, який псує мені життя, а лікарі не можуть його витягти. Отже доведеться шукати нові “зачіпки”, щоб жити далі. Можна було б втопити проблеми у горілці, але горілка – то не моє: трохи перебрав – і три дні потім мучайся. А зараз оце ще із серцем…

– А за кордоном вас не дивилися? Може там зможуть витягнути той осколок?

Генерал нічого не сказав. Він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Раптом здогадка пронизала Кірин мозок: йому не потрібні ані лікарі, ані подальша служба, ані побратими – він йде у відставку, щоб просто тихо померти на самоті зі своїм горем… Але вона бачила, як він дивився на неї, а значить є можливість не дати цьому мужньому чоловікові отак піти з життя. Кіра не могла дозволити цьому трапитись. Їй захотілося його врятувати, дати йому сенс і можливість жити далі… Тож діяти треба було негайно і радикально:

– Слухай, Віктор Іванович, я їду на весілля до своєї дочки. Може складеш мені компанію?

Генерал розплющив очі і з подивом подивився на Кіру:

– Ти це серйозно?

– Цілком. Я – мати нареченої. Її батько приплентається із своєю новою дружиною та дітлахами. А я що, маю йти самотня, без пари, і з вдячністю сприймати увагу будь-якого чоловіка який зволить зі мною перекинутись слівцем? Як ти вважаєш, це все на що я заслуговую?

– То ти теж самотня? – в очах генерала раптом промайнув промінець надії.

– Так. В мене немає ані чоловіка, ані коханого. Я сама.

Кіра уважно, не моргаючи дивилася прямо у його волошкові очі, спостерігаючи як емоції хвиля за хвилею змінюють одна одну: розпач зміняється надією, надія – прийняттям, а прийняття – радістю. Нарешті на його незворушному, посіченому шрамами обличчі з’явилася світла дитяча посмішка, якої вона чекала. “Отже, в мене все вийде – я врятую його”. Кіра з полегшенням зітхнула і простягнула йому руку:

– Ну що, Вікторе Івановичу, ви приймаєте моє запрошення?

Генерал підхопився і обома руками ухватив Кірину руку так, ніби це була пташка,яка будь-якої миті могла змахнути крилами й упорхнути.

– Приймаю, Кіро, звісно ж приймаю… Дякую, дуже дякую. Ти навіть собі не уявляєш, наскільки я вдячний…

Кіра невимушено посміхнулася й повільно вийняла свою руку з теплих долоней генерала. Їй дуже не хотілося цього робити, але й залишатися в такому положенні посеред поїзда теж було незручно. Тож вона вирішила скерувати бесіду в нове русло:

– От і добре. Я, між іншим, теж займаюсь логістикою – в мене навіть ціла компанія є! 

– Справді? Оце несподіванка!

І вони занурилися у бесіду, немов друзі, які не бачилися багато років, і воліли якнайшвидше розповісти один одному про те, що трапилося з ними за ці довгі роки.

Коли потяг вже підїжджав до Харкова у нетрях Кіриної сумочки затеревенів смартфон. Це телефонував Жан-П’єр… 

Боже мій! ще кілька годин тому Кіра до нестями хотіла, щоб цей хлопець зателефонував їй. Вона вже встигла направити йому запрос на дружбу у фейсбук, підписалася на нього в інстаграм, передивилася із півтори сотні його знімків… Більш того, вона вже була готова переступити свою гордість, і подзвонити йому сама, коли її поїзд приїде в Харків… Але от зараз він дзвонить сам, а в неї нема жодного бажання йому відповідати…

 “Будь чемною, Кіра, візьми слухавку” – нарешті промовила вона до себе, і прийняла виклик:
– Слухаю вас…