Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Дивно стояти на Примроз-Гіллі, вкритому димом і туманом, і бачити сизе нагромадження будинків в імлі, людей, що спокійно прогулюються собі, екскурсантів біля марсіанської машини, чути веселі дитячі крики і згадувати той останній час, той світанок великого дня, коли все це було німе, оголене і таке яскраве...

Та найдивовижніше тримати в руці руку дружини і згадувати, як ми вважали одне одного загиблими.

Невидимець

Розділ I

Поява незнайомця

Незнайомець з’явився на початку лютого, коли був пронизливий вітер і заметіль, останній снігопад в році, із залізничної станції Бломблгерст. У руці, затянутій у рукавичку, він ніс маленьку чорну валізу. Він був закутаний з голови до ніг, і край його м’якого фетрового капелюха ховав кожен дюйм його обличчя, окрім блискучого кінчика носа. Сніг лежав на його плечах і грудях. Він ввалився у готель «Карета й коні» більше мертвий, ніж живий, і кинув валізу на підлогу.

— Вогню, — крикнув він, — в ім’я людського милосердя! Номер і вогню!

Він струсив з себе сніг і пішов за місіс Голл у її кабінет, щоб обговорити ціну. Не торгуючись і кинувши на стіл пару соверенів, він замовив собі кімнату.

Місіс Голл запалила вогонь і залишила незнайомця там, поки сама готувала йому їжу. Гість взимку був нечуваною удачею, а вже гість, який не торгується, — і поготів, тож вона вирішила показати себе гідною такого щастя. Щойно бекон було підсмажено і Міллі, мляву служницю, пришвидшено кількома влучними презирливими словами, вона принесла у вітальню скатертину, тарілки та склянки і почала розкладати їх з максимальною делікатністю. Вона здивувалася, побачивши, що, хоча вогонь горів добре, гість досі був у пальто й капелюсі, стояв спиною до неї і дивився у вікно на сніг у дворі. Його руки в рукавичках були стиснуті за спиною, і він, здавалося, поринув у роздуми. Вона зауважила, що сніг, який обсипав його плечі, тане й капає на килим.

— Чи можу я взяти ваші капелюх та пальто, сер, — спитала вона, — і дати їм висохнути на кухні?

— Ні, — сказав він, не обертаючись.

Вона не була впевнена, що правильно почула, тож намірилася повторити запитання.

Він повернув голову і глянув на неї через плече.

— Я волію, щоб вони залишилися при мені, — сказав він з акцентом, і вона помітила, що він носив великі сині окуляри і мав густі бакенбарди, які спускалися за його комір і повністю приховували обличчя та щоки.

— Дуже добре, сер, — сказала вона. — Як скажете. Ще трохи, і в кімнаті потеплішає.

Він нічого не відповів і знову відвернувся від неї, а місіс Голл, відчуваючи, що її розмови несвоєчасні, поспіхом накрила на стіл та вишмигнула з кімнати. Коли вона повернулася, він все ще стояв, наче кам’яна статуя, його спина згорбилася, він опустив криси капелюха і ті прикривали його обличчя і вуха.

Вона поставила на стіл яйця і бекон і швидше вигукнула, ніж сказала:

— Ваш обід, сер.

— Спасибі, — мовив він і не ворушився, поки вона зачиняла двері. Потім повернувся і швидко підійшов до столу.

Вона пішла до кухні і чула, що якийсь звук повторюється через рівні проміжки часу. Черк, черк, черк, ніби ложкою швидко крутили в мисці.

— От же ж ця дівчина! — промовила вона. — Знову вона бариться!

І, взявшися до розмішування гірчиці, вона присоромила Міллі за її повільність. Вона приготувала яйця з беконом, накрила на стіл, зробила все, а Міллі (правдива помічниця!) весь цей час поралася з гірчицею. І новий гість хоче зупинитися у них! Місіс Голл наповнила гірчичницю і, з деякою пихою поставивши її на чорну тацю з золотим обводом, понесла до вітальні.

Вона постукала й увійшла. Увійшовши, вона помітила, що гість зробив якийсь швидкий рух, і встигла побачити, як щось біле зникає під столом. Здавалося б, гість збирав щось із підлоги. Вона поставила гірчицю на стіл, а потім помітила, що пальто і капелюх знято й покладено на стілець біля каміна, а пара мокрих чоботів загрожують іржею його чавунній решітці. Вона рішуче підійшла до речей.

— Вважаю, тепер я можу їх висушити, — сказала вона тоном, що не терпить відмови.

— Залиште капелюх, — сказав гість приглушеним голосом, і, обернувшись, вона побачила, як він підвів голову, сидів і дивився на неї.

Мить вона стояла, втупившись у нього, надто здивована, щоб говорити.

Він тримав білу ганчірку — це була серветка, яку він привіз з собою, — біля нижньої частини обличчя, так що його рот і щелепи були повністю сховані, що і стало причиною його приглушеного голосу. Але не це вразило місіс Голл. Справа була в тому, що все чоло над синіми окулярами було вкрите одним кінцем білої пов’язки, а інший був заткнутий за вухо, і обличчя лишалося закритим, за винятком гострого рожевого носа. Це був яскравий, рожевий ніс, і блищав він так само, як спочатку. Гість був одягнений у темно-коричневу оксамитову куртку з чорною лляною підкладкою і високим, до підборіддя, коміром. Густе чорне волосся вибивалося пасмами з-під бинтів і надавало йому дуже дивного вигляду. Ця голова з приглушеним голосом і забинтованим обличчям була так не схожа на все, досі бачене місіс Голл, що вона на мить завмерла від подиву.

Він не знімав серветку, тримав її, як вона тепер бачила, коричневою рукавичкою і дивився на неї крізь сині окуляри.

— Залиште капелюх, — сказав він дуже виразно крізь білу тканину.

Її нерви не витримували. Вона знову поклала капелюх на стілець біля вогню.

— Я не знаю, сер, — почала вона, — що... — І вона зніяковіла.

— Дякую, — сухо відгукнувся він, переводячи погляд з неї на двері і потім знову на неї.

— Я їх добре просушу, сер, — сказала вона і винесла його речі з кімнати.

Місіс Голл глянула на його забинтовану голову — сині окуляри дивилися, як вона йде, але серветка досі затуляла обличчя. Вона трохи тремтіла, коли зачиняла за собою двері, і її обличчя красномовно виражало її здивування.

— Я ніколи... — прошепотіла вона. — Буває ж!

Вона тихенько пішла на кухню і була