Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Окей! Я тоді в душ, а ти обживайся тут, – Ян мене залишає і йде в кімнату, а я відчиняю холодильник і просто дар мови втрачаю від того, скільки тут всього. 

Розумію, що у Яна є певні грошові запаси і не відразу він відчує на собі відсутність допомоги з боку татка. Але рано чи пізно цей момент настане, і саме тоді ми побачимо, як хлопець з цим впорається. 

Вмикаю чайник, щоб приготувати собі чай, і розумію, що завтра доведеться повернутись у гуртожиток за своїми речами. У мене навіть щітки зубної немає, і це погано. 

І взагалі, досі не вірю, що зараз я в одній квартирі з Яном Мазуром і збираюсь тут жити. Мабуть, я все-таки ідіотка, якщо погодилася на це, але краще вже тут, ніж у гуртожитку зі зрадницею Настею і її п'яними друзями. 

– Чайник давно закипів, – чую за спиною голос Яна і підстрибую від несподіванки. Повертаюсь, щоб глянути на нього, і розумію, що дарма… 

– Ти чому не одягнувся? – кричу розгублено і знову відвертаюсь. З одягу на хлопцеві один рушник і більше нічого! 

– Одяг у кімнаті залишився, – заявляє.

– Так йди у кімнату! Чому сюди прийшов? – знову кричу. 

– Ти така мила, коли соромишся, Лізо, – задоволено заявляє Ян, а тоді коротко цілує мене в шию. Просто так, наче в цьому немає нічого дивного. 

На щастя, Ян йде, а мені вдається перевести подих. Розумію, що він зробив це навмисне, але краще мені від цього не стає. Навіть уявити боюсь, що буде, коли до нас приєднається Дан. От цей брат може і без рушника квартирою гуляти…

– Чай будеш? – питаю, коли Ян повертається на кухню. На щастя, він одягнув штани та футболку, але у мене перед очима все одно образ його голого торсу. 

– Буду, – відповідає і сідає за стіл. – Лізо, хочу у тебе дещо запитати. Можна?

– Питай! – даю добро і наливаю воду у чашку. 

– Твоя колишня подруга сказала, що до тебе інколи приїжджає дорогий автомобіль. Хто це? 

– Тобі так треба це знати? – питаю і ставлю на стіл чашку з чаєм.

– Ти можеш не відповідати, але… мені цікаво, хто їздить до моєї дівчини.

– Твоєї дівчини? – здивовано питаю.

– А що? Ти думала, що я просто так тебе цілую? – Ян знову мене соромить, і такий задоволений при цьому. – Ти моя дівчина, Лізо! Хочу, щоб всі про це знали!

– Прекрасно! – фиркаю. – Тільки я на це своєї згоди не давала!

– Та невже? – хмикає Ян. – А як же поцілунки? Ти відповіла, Лізо, отже, я тобі подобаюсь! 

– Може, досить мене соромити?! – кричу ображено і підводжусь з-за столу. Хочу помити чашку і йти в кімнату, але несподівано Ян хапає мене за руку, і вже за мить я сиджу у нього на колінах. – Ти що робиш?

– Не даю тобі втекти, – задоволено заявляє.  

– Я не тікаю. Просто хотіла в душ піти, – кажу. – До речі, позичиш свою футболку? У мене нічого з собою немає. 

– Без проблем, – киває і першим тягнеться за поцілунком. Звісно, я можу втекти і не відповідати, але… відповісти хочеться значно більше. 

Поцілунок виходить солодким і дуже ніжним. Ми нікуди не поспішаємо, і головне те, що Ян не переходить межу. Мабуть, розуміє, що я не готова до наступного кроку. Ще надто рано, і моя довіра до цього хлопця не така сильна, як хотілося б. 

Поцілунок закінчується в той момент, коли на всю квартиру лунає дзвінок у двері. Я впевнена, що це Дан, тому спокійно відпускаю Яна відчиняти двері, а сама збираюсь йти таки в душ. 

Тільки от з коридору доноситься зовсім інший голос, який я вже чула раніше. Завмираю, як вкопана, а вже через секунду на кухню заходить Ян у компанії свого дядька Влада.

– Привіт, Лізо! – вітається чоловік, і при цьому здивованим він не виглядає. Отже, знав, що я тут… – Отже, це ти стала ініціатором зрушень у світогляді мого племінника. Ви живете разом?

– Так! – відповідає Ян.

– Ні, – випалюю я.

Влад тільки хмикає і сідає за стіл, а я знову червонію. Навіть не знаю, який раз за цей день.