Читати книгу - "Дзеркало судді"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А потім? — запитав священик.
— Різко повернувся, коли вдарив грім, — сказав хазяїн. — Мабуть, він його чекав. І пояснив нам, через скільки секунд… Пробачте, що з вами?
— Я вколовся шпилькою, — відповідав священик, часто кліпаючи очима.
— Вам погано? — запитав Автрем.
— Ні, нічого, — сказав священик. — Просто я не такий стоїк, як ваш Ромейн. Коли я бачу світло, то кліпаю, нічого не можу з собою поробити.
Забравши капелюх і парасольку, він задріботів до дверей, але раптом зупинився, безпорадно дивлячись на хазяїна, немов риба на піску, і тихо промовив:
— Генерале, заради Господа Бога, не пускайте вашу дружину і її подругу до нещасного Марни. Залиште все, як є, інакше ви розбудите зборище бісів.
Темні очі старого солдата світилися здивуванням, коли він знову взявся за свої шпильки.
Проте він здивувався ще більше, коли милосердні каверзи його дружини привели до того, що кілька друзів зібралися відвідати похмурий замок. Та найперше і він, і всі інші здивувалися з того, що немає Х’юго Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма від його повірника, що повідомляла про раптовий від’їзд прославленого актора. Коли ж це товариство попрямувало до замку, їм назустріч, із зловісних дверей, вийшов не величавий дворецький і навіть не поставний лакей, а незграбний священик на ім’я Бравн.
— Пробачте, — збентежено і прямо сказав він, — я говорив вам, залиште все, як є. Маркіз знає, що робить, і ваша зустріч тільки помножить біди.
Леді Автрем, поряд з якою стояла висока, ще прекрасна пані, гнівно глянула на низенького пастиря.
— Це наша приватна справа, — сказала вона. — Не розумію, ви тут до чого.
— А їм тільки подай приватну справу! — зневажливо мовив Джон Кокспер. — Вони вічно шастають під килимом і вичікують нагоди, щоб пролізти в чуже житло. Бачите, вчепився у бідного Марна! — Сер Джон був не в гуморі, бо знатні друзі взяли його з собою лише за умови, що він нічого не напише. Йому і в голову не приходило, що саме він вічно намагається пролізти в чуже житло.
— Ви не хвилюйтеся, все гаразд, — поспішив запевнити отець Бравн. — Окрім мене, маркіз не бачив жодного священика. Його клерикальні переконання дуже перебільшені. Повірте, він знає, що робить. Благаю вас, не чіпайте його.
— Щоб він помер живцем і з’їхав з глузду? — закричала леді Автрем. — Щоб він жив ось так, тому що проти волі вбив людину понад чверть століття тому? Це ви називаєте християнським милосердям?
— Так, — незворушно відповідав священик, — це я називаю християнським милосердям.
— Та чого від них чекати. У цьому все християнське милосердя священиків? — сердито сказав Кокспер. — Їм аби лиш замурувати кого-небудь живцем, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням і страхом вічних мук!
— Справді, отче Бравне, — сказав Автрем. — Невже, по-вашому, він заслуговує такої долі? І в цьому ваше християнство?
— Отче Бравне, — серйозно сказав Мелоу, — я завжди погоджувався з вами. Але зараз я нічого не зрозумію! Невже необхідно так розплачуватися за такий злочин?
— Злочин його тяжкий, — відповідав священик.
— Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, — сказала незнайома пані. — Я піду і поговорю з моїм женихом.
І, немовби голос її викликав духа, з сірого замку вийшов чоловік, що зупинився в мороці відкритих дверей, на самому верху довгих сходів. Чоловік був весь у чорному; звідси, знизу, було видно, що волосся його світле, а лице бліде, як у статуї.
Коли Віола Грейсон повільно рушила вгору по сходах, лорд Автрем промовив в темні вуса:
— Сподіваюся, він не образить її, як образив мою дружину.
Отець Бравн, що перебував в якомусь заціпенілому смиренні, подивився на нього і промовив:
— Вина бідного Марни дуже велика, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.
— Що ви хочете сказати? — запитав Автрем.
— Він з нею незнайомий, — відповідав священик.
Поки вони говорили, висока пані піднялася по східцях, і тут усі почули воістину страшний крик:
— Моріс!..
— Що сталося? — вигукнула леді Автрем і побігла до подруги, яка похитнулася так, немов зараз полетить по кам’яних східцях. Але Віола Грейсон повільно почала спускатися вниз, зіщулившись і тремтячи.
— О, Господи, — говорила вона, — о, Господи милостивий… це не Джеймс… це Моріс!
— Мені здається, леді Автрем, — серйозно сказав священик, — вам краще забрати звідси вашу подругу.
Але десь згори пролунав голос, який міг би прозвучати із склепу, — хрипкий, невідповідно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на незаселеному острові. Моріс, маркіз Марни, сказав:
— Стійте!
Усі застигли на місці.
— Отче Бравне, — продовжив маркіз, — перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, що я розповів вам.
— Слушна думка, — відповідав священик, — і це вам зарахується.
Маркіз сховався в замку, а отець Бравн звернувся до присутніх у замку людей.
— Так, — сказав він. — Нещасний Марни дозволив розповісти вам усе, що він розповів мені, але краще я почну із власних припущень. Я, звичайно, зрозумів одразу, що похмурі ченці — чиста нісенітниця, вичитана з книг. Іноді, дуже рідко, ми, священики, спонукаємо людину до чернецтва, але ніколи не схиляємо його до відлюдництва без чернечого правила і ніколи не виряджаємо мирянина в чернечий одяг. Проте я замислився над тим, чому ж він носить каптур і закриває обличчя. І мені здалося, що таємниця не в тому, що він зробив, а в тому, хто він.
Потім генерал дуже виразно описав мені поєдинок, і найвиразнішою в цій картині була загадкова поза Ромейна, в якій він застиг осторонь. Вона тому й була загадковою, що він застиг осторонь. Чому ця людина не кинулася до свого друга? І тут я почув одну дрібничку — генерал згадав про те, що Ромейн саме так стояв, коли чекав грому після блискавки. І я все зрозумів. Ромейн вичікував і тоді, біля моря.
— Та поєдинок закінчився! — закричав лорд Автрем. — Чого ж він чекав?
— Поєдинку, — відповів отець Бравн.
— Кажу ж вам, я все бачив! — із ще більшим хвилюванням вигукнув генерал.
— А я, — заперечив священик, — кажу вам, що ви нічого не бачили.
— Вибачте, отче, ви при тямі? — запитав генерал. — Чому ви вирішили, що я осліп?
— Тому що ви добра людина, — відповідав священик. — Господь змилосердився над вашою чистою душею і відвернув ваш погляд від беззаконня. Він звів стіну з піску і таємниці між вами і тим, що трапилося на землі крови.
— Що ж там сталося, розкажіть, — ледь вимовила леді Автрем.
— Трохи терпіння, — відповів їй священик. — Простежите за ходом моїх думок. Подумав я і про те, що Ромейн навчав Моріса прийомам свого ремесла. У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркало судді», після закриття браузера.