Читати книгу - "Без крові. Така історія"

Це були дні справжнього більшовицького жахіття. Неможливо забути перші дні російської революції і перші дні того, як натовп божевільних людей спускався з гір, — юрба навіжених, яких протягом трьох років тримали на шворці. Хтозна, скільки люті в цих людях, що на рівнини спускаються з гір, адже вони озброєні, і саме це жахало вас найбільше — цей озброєний розпач. Не кажіть, що хоч на якусь мить у вас не виникло відчуття, що це кінець, не лише кінець війні, не просто війні, а кінець усій вашій брехні й трюкацтву, що все це порвуть на лахи купка озброєних голодранців, яких ви прирікали до жорстоких страждань і які тепер йдуть до вас, і ніхто не в змозі їх спинити, бо в їхніх серцях більше немає страху, вони прийдуть і помстяться вам за кожен вияв вашої жорстокості і свавілля.

Одначе.

Вони сумирно йшли.

Про це говорили геть усі очевидці. Вони були рішучими, упевненими, але разом із тим — слухняними. Йшли пліч-о-пліч з офіцерами, поступаючись дорогою генеральським автомобілям, що їхали позаду, покірно знімаючи затвори з артилерійської зброї і залишаючи її позаду, добровільно себе роззброюючи. Це була мирна хода, розумієте? Жодного натяку на революцію. Дійсно, свято. Причини цього важко зрозуміти, однак те, що могло перерости у бурхливу революцію, минуло, як свято з календаря звірств, нав’язаного Часом. Уникнути мародерств, жорстокості, наруги з сестер милосердя і пиятики по церквах не вдалося. Загалом, траплялися звичайні для свят речі. Хоч і несвідомо, і без жодних на те підстав, та вони змилостивилися над вами, вони зробили це з такою ж незбагненною покірністю, з якою прийняли необхідність йти в окопи. Вони могли розірвати вас на шмаття, а натомість пощадили вас в обмін на один день великого свята та анархії. А ви так не вважаєте, професоре?

Я відповів, що віднедавна я не заглиблююсь у подібні роздуми, додавши, що для мене має значення лише честь мого сина, тож мені надзвичайно важливо зрозуміти військовий аспект подій, хоч сам по собі мені він видавався огидним, проте вкрай необхідним для досягнення моєї мети. Я визнав, що його теорія, щодо карнавалу в Капоретто, де в чому була надзвичайно привабливою, і мені дуже прикро, що у мене немає часу, аби глибше її обміркувати і за нагоди висловити свої враження. Перепросивши, я попрохав чоловіка знову повернутися до військових фактів, щоб я міг пов’язати відомі мені пересування мого сина з тим, як усе відбувалося насправді.

— Отже, як я вже казав вам, відступ — то у певній мірі перемир’я.

— Але ж це неможливо. На п’яти нашим наступали австрійські війська і німецькі терміти, що блукали шляхами, перерізуючи їх для тих, хто відступав, крім того, були ще й італійські тилові війська, що ще продовжували боротьбу.

— Це було цілковите божевілля, — прокоментував він.

— Розкажіть, — просив я.

— Абсолютне божевілля, — повторив він.

Чоловік видавався втомленим. Я нахилився і, діставши із сумки ще одну пляшку коньяку, поставив її на стіл: так уже повелося протягом нашої чудернацької бесіди. Я подумав, що можна було б спитати, де він, власне, перебував, коли відбувалася битва при Капоретто. Про те, що я ставитиму особисті питання, ми не домовлялися, та на столі вабливо стояла повнісінька пляшка коньяку, і мені здалося, що вона заслуговує на особливу ціну. Він зберігав мовчання, і лише коли я вдруге запитав його, чи не хотів би він розповісти, де сам був тими днями, він промовив:

— Ви мене за яйця схопили, професоре. Ставлячи такі питання.

— Я роблю це задля мого сина.

— Та досить вже про вашого синочка, бо ж до вашого сина всім по цимбалах, ви що, не розумієте? Історія з вашим малим — то крапля в морі, ви стільки років уже шукаєте краплю в морі. Ну, що ви ще хочете знати, щоб переконатися в його невинуватості чи провині? У тримільйонному морі наброду є щось важливе? Що важить більше?

Я потягся за пляшкою, щоб узяти її, і в мого співрозмовника в очах промайнула туга. Туга і роздратування. Я забрав руку і чоловік узяв пляшку. Зірвавши зубами стрічку і корок, він відкрив її. Не пив. Дивився на пляшку. Потім поставив її на стіл, проте й досі продовжував тримати її рукою. За мить, трохи схиливши пляшку в мій бік, подивився мені просто у вічі. Чоловік говорив, не обриваючи розповіді навіть для того, щоб зробити ковток коньяку. Голос у нього був злий і монотонний.

— Я перебував на мості Деліція. У Тальяменто. Там, на східному березі, був госпіталь для тиловиків, і там я надавав свою допомогу. Несподівано і неконтрольовано туди у великих кількостях стікалися біженці і солдати з військ, що відступали. Тими днями річка саме була повноводною, тому мости були єдиним, чим можна було туди дістатися. Навколо стояв неймовірний хаос, з далини степів вони збиралися у сотні тисяч, аби лишень знайти собі місце на цих по-садистському вузьких дорогах на мостах. Уночі йшов дощ і на вулиці стояв собачий холод. Німці прийшли вранці, прослизнувши вздовж протилежного боку річки. Вони накинулися на нас, наче вовки на отару овець. З величезного тіла натовпу лунали агоністичні крики, а потім ми бачили людей, що пустилися навтьоки, урізнобіч, кидаючись у воду, трощачи все на своєму шляху. Німцям потрібні були мости, тож вони зі страшенною швидкістю наближалися до нас, розганяючи юрбу. Ми відкрили вогонь. Ворогу було нелегко, адже вони були на відкритій місцевості, а ми — в укритті. Тож німці спробували просунутись уперед, але вимушені були повернутися. Однак дуже швидко вони зробили ще одну спробу. Цього разу вони стали на в’їзді на мости, вибудувавши собі щит з італійських військовополонених. Німці штовхали бранців уперед, ховаючись за їхніми спинами. Оце так дилема була. Професоре, а ви б що зробили? І не питайте, чи стріляти в той живий щит формально означало дотримування наказів, чи демонстрацію нашого жалюгідного страху. Італійські бранці, здійнявши руки догори, йшли вперед і кричали, щоб ми не стріляли. Якщо відкриємо кулеметний вогонь, австрійці почують і повернуться. Багато полонених залишилось помирати посеред мосту. Вони плакали і благали нас, і цього разу вимагаючи від нас те, що зробити було не в нашій змозі. Потім німці втретє пішли в атаку. Ми розуміли, що вони не відступлять і випробовуватимуть наші сили весь день. Тож генерал наказав підірвати міст. Проте це було справою непростою, адже для цього нам довелося ізолювати сотні тисяч людей, тим самим прирікаючи їх на