Читати книгу - "Посол мертвих"

— Заходь поїж, — за кілька секунд промовила вона.

— Я не голодний.

Алекс зайшов.

— Де Віктор?

— Я тільки дещо на стіл поставлю, — сказала вона і вийшла до кухні, а Алекс побрів коридором.

Він давно не чув материного голосу, її мови.

Штовхнув двері до колишньої своєї кімнати. Вони з братом тут виросли. Шафа й досі стояла, напхана їхнім одягом.

Навпроти ліжка на стіні висіла приблизно метрової висоти шовкографія з батьковим портретом, яку Алекс намалював із фото. Суворість погляду з-під важких брів урівноважували коміксові кольори, які використав художник: неонові рожеві та помаранчеві відтінки. Портрет нагадав Алексові плакати в Інституті. Є дещо спільне між родинними фото і плакатами з обличчями диктаторів, подумав він, віддихуючись.

Пошукав у кишені пляшку валіуму, про яку він домовився з лікарем, аби той йому це прописав.

По другий бік коридору була кімната Віктора. Колишній Музей страхіть історії. Тепер над вузьким ліжком, застеленим бежевим шеніловим покривалом, висів великий дерев’яний хрест. Навпроти ліжка стояли письмовий стіл і книжкові полиці на шлакоблоках, наповнені томами різними мовами, а також рядом чорних загальних зошитів із мармуровими обкладинками: там Віктор робив щоденникові записи, писав вірші, оповідання. Вечорами, коли брати дивилися телевізор, Віктор сидів у кріслі зі склянкою в руці й писав. На Алексове питання, про що він пише, Віктор сказав:

— Спогади, люба дитино.

Алекс узяв один зошит із полиці й поволі розгорнув його на середині. В око йому впав епіграф із Паскаля: «І головна мета письма — доброчинство». Алекс поставив зошит на місце.

Поклацавши вимикачем у коридорі, він пішов і сів за стіл у їдальні, де Ада вже розклала святкові серветки, поставила гарний порцеляновий посуд, навіть дістала столове срібло. На кожній стіні висіло або розп’яття, або ікона з Ісусом.

— Навіщо ти вмикаєш світло?

Вона подивилася на нього поверх рожевої оправи окулярів.

— Мамо, темно.

Ада похитала головою і сіла.

У кімнаті було тепло, наче відкрили духовку.

— Мені було п’ятнадцять, коли померла моя мати, — почала вона, ставлячи перед ним тарілку.

Курячий бульйон із локшиною. Алекс поклав собі добавки.

— Людей заарештовували, коли хотіли. Іноді стріляли в них на вулиці. Ліквідували ґето. Ти знаєш, що це означає? Ми мешкали навпроти поліції. Іноді я зранку йшла до школи і мусила переступати через труп на тротуарі. Я навіть не знаю, як звали тих, хто вбив мого батька. Почуваюся дуже близькою до них. Щовечора думаю про них.

Алекс не розумів, чому йому так стискається серце, чому болить у грудях, чому наростає велетенська паніка, переходячи у гнів — який він придушив. Боже, це ж мати! Ну, чому, коли він її бачить, йому пітніють долоні й темні пристрасті вирують у душі?

— Про материних батьків я пам'ятаю мало. Ми їздили до них у село, вони мали найбільше господарство. Твій прадід вирощував троянди. Він був письменний. Вважав Толстого ідіотом. Сперечався з мамою, котрій подобалися росіяни. Та мати говорила мало. А коли розкривала рот, то зазвичай для того, щоби сказати, наскільки ти помиляєшся. Хочеш пирога? З яблуками. Гарячий.

— Потому.

— Заночуєш? Я тобі все в кімнаті приготую.

Вона хотіла, щоби він лишився, так само пристрасно, як він хотів піти.

Коли він похитав головою, вона засмутилася. Відсунулася від столу і розкричалася, її голос ставав дедалі вищим, доки Алекс уявив, як мати перетворюється на рипучий кран:

— Ти! Та я на тебе дивлюсь і нікого не бачу! Мені шкода це казати. Я тебе породила — а ти ніщо. Як так можна забувати матір? Ти хіба не знаєш, чому люди народжують дітей? Я привела тебе на світ не просто так. Передавачі. Нам потрібні передавачі. Сліпе, ненормальне дитя. Чорт із тобою. Іди до нього — і до своїх шльондр!

Вона змовкла. Підняла руки до хустки, зірвала її з голови — і по плечах розсипалося золотаве зі сріблом волосся, повисло, обрамлюючи її все ще сильне обличчя.

Уже спокійно вона промовила:

— Отець Мирон учора налякав мене своїм казанням про Нагірну проповідь. Я побачила, як він вислизнув зі свого маленького тіла й піднявся кудись над нами. «Горе тим із вас, хто ситий, — сказав він. — Бо вам слід бути голодними». Тоді я була сита й озирнулася на інших парафіянок, — ті були так само ситі. А колись голодували. Ми всі колись були голодні й ніколи цього не забудемо. Я відчула плоть на грудях, на стегнах. Мозолі, вени, біль у колінах — це все тримає мене тут, не дає здійнятися. Я була голодна, а тепер сита — і це означає, що колись я знову буду голодна…

Вона говорила, як маленька, благаючи розради, якої він дати не міг. Він дивився, як її обличчя сповнюється образи.

— Чому ти слухаєш? — запитала вона.

— Що?

— Ти тут заради історій. Свої власні маєш?

— Маю, — захищався Алекс. — Багато. Але не можу розказати.

— Чому ж?

— То не історії, які син розповідає матері. Навіть не ті, які син розповідає батькові. Та й усе. Радше це те, що грішник розповідає священикові. Тільки я не маю знайомих священиків…

— Та можна подумати…

Вона відкинулася на стільці, знесилена, і заплющила очі. Алексові здалося, що вона заснула. Повіки її мляво піднялись, очі за окулярами здавалися побільшеними:

— А я знаю чому. Бо ці — кращі. Мої історії кращі за твої.

Вона запхала руку в кишеню його светра і витягла цигарку, підпалила важкою срібною запальничкою, що лежала на столі.

Він стерпів цю образу мовчки, зробив паузу і завдав удару у відповідь:

— Невже так-таки й усі кращі? Кожного разу в нас та сама фігня! Набридло. Ненавиджу старий світ!

— Я знаю, — відказала вона, випускаючи кучерик диму. — А коли вже йтимеш, не забудь вимкнути світло!

В автобусі до Бостона він сів позаду і закурив. У грудях угніздився гострий біль, пульсував перед очима. Він натиснув двома пальцями на повіки, та це не допомогло, потекли сльози. Ті задоволення, за якими він гнався, не могли змити горя, від якого він утікав. Він бачив материне лице так само виразно, ніби вона сиділа поряд, наклеювала в буклети зелені акційні купони, розмовляла з Ніною та з іншими братами і сестрами. Думка про втрачених дядьків — одних живих, інших мертвих — викликала в нього сум’яття. Він згадував Полові балачки про систему — систему, яка стоїть за всім. Так багато іммігрантів добре прижилися в Америці. Пасинки нового світу. Повз вікна пролітали фари. Які ми самотні