Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Набагато категоричніше спростували твердження голяра, що претендував на свій мідний таз, ще один цирульник, майстер Ніколас, і дон Фернандо, і Доротея, і парох, і Карденіо, які, на превеликий подив інших присутніх там осіб, заявили, що бачать перед собою шолом. Один із чотирьох присутніх там членів Святої Германдади сприйняв ці слова як непристойний жарт і сказав, що лише п’яні можуть молоти таку нісенітницю, тож Дон Кіхот обізвав його брехуном і замахнувся на нього списом, після чого в корчмі вибухнула справжня битва. Тоді Дон Кіхот, «якому примарилось, що доля занесла його в Аграмантів табір…, гукнув на все горло, аж корчма розляглася: “Гей ви всі! Стійте зараз же, сховайте зброю, вгамуйтеся і слухайте мене, кому ще хочеться жити!”» Після цього всі помалу заспокоїлись і притихли.

Як? Невже вас і справді здивувало, що зчинилася така люта бійка через звичайну собі річ, яку одні вважали мідним тазом, а інші — шоломом? Але хіба у світі не виникали набагато запекліші й набагато лютіші битви за інші мідні тази й інші шоломи, які не були шоломами Мамбріна? Наприклад, за те, щó треба вважати хлібом, а щó — вином. Навколо рицарів віри збираються великі людські отари, і щоб потішити своїх володарів або з якоїсь іншої причини, вони починають стверджувати, що мідний таз — це шолом, як це стверджували ті, котрі билися навкулачки в нашій корчмі, й хапаються за зброю, щоб надати більшої ваги своєму твердженню, і битва стає ще запеклішою з тієї причини, що більшість із тих, хто б’ється за шолом, насправді знають, що перед ними — мідний таз. Героїзм Дон Кіхота передався його насмішникам, вони донкіхотизувалися всупереч своїй волі, і дон Фернандо кóпав носаками стражника за те, що той насмілився стверджувати, що мідний таз — не шолом, а всього лише мідний таз. Героїчний дон Фернандо!

Тож дивіться, як сам Дон Кіхот висміяв своїх насмішників, донкіхотизованих, попри їхню хіть, як вони встряли в бійку й пліч-о-пліч билися, захищаючи віру кабальєро, хоч ще й не поділяли її. Я переконаний у тому, хоч Сервантес нам про це й не розповідає, що після розданих і одержаних стусанів прихильники кабальєро, яких я назвав би донкіхотіанцями або шоломниками, справді засумнівалися в тому, що мідний таз — це мідний таз, і почали вірити, що це й справді шолом Мамбріна, адже цю віру вони підтвердили своїми ребрами. Тут я хотів би ще раз наголосити на тому, що мученики створюють віру, а не віра — мучеників.

Небагато було пригод, у яких Дон Кіхот постав би перед нами величнішим, аніж у цій, де він накидає свою віру тим, котрі сміються з неї, і домагається, щоби вони боронили її стусанами та копняками і ставали мучениками за неї.

І як йому це вдалося? Лише завдяки тій мужності, з якою він стверджував перед усіма, що цей мідний таз, який він, як і решта людей, бачив своїми очима як таз, був шоломом Мамбріна, бо він послужив йому як такий шолом.

Йому не забракло esse descarado heroísmo d’affirmar que, bateado na térra compéforte, oupaludamente elevando os olhos ao Ceo cria a través da universal ilusáo Sciencias e Religioes[64], як сказав Eca де Кейрош[65] в останніх рядках свого роману «Реліквія».

Тут ідеться про особливо цінну доблесть, ту, яка не загрожує ні тілесними ранами, ні зменшенням статку, ні втратою честі, а лише призводить до того, що людину починають вважати божевільною або недоумкуватою.

Саме такої доблесті ми потребуємо в Іспанії, бо її відсутність паралізує наші душі. Через її відсутність ми втратили силу, багатство, культуру; через її відсутність ми не маємо ні зрошувальних каналів, ні водоймищ, ні добрих урожаїв; через її відсутність більше не падає дощ на наші сухі поля, потріскані від спеки, або падає на них бурхливими зливами, змиваючи ґрунт, а іноді й людські оселі.

Це твердження вам теж здається парадоксальним? Вийдіть на ці поля й запропонуйте хліборобові якийсь поліпшений метод обробітку землі, або запровадження нової сільськогосподарської культури, або якусь іншу аграрну новинку, й він вам скаже: «У нас це не пройде». — «А ви пробували?» — запитаєте ви його, й він обмежиться тим, що повторить: «У нас це не пройде». Але ж він не знає, пройде це чи не пройде, бо він не пробував цього робити й ніколи не спробує. Він би це спробував, якби наперед був переконаний, що матиме успіх, але перед перспективою невдачі, після чого він міг би стати об’єктом глузувань і кпинів для своїх сусідів, які назвали б його божевільним, або фантазером, або недоумком, перед такою перспективою він воліє утриматися від будь-яких експериментів. А потім дивується з тріумфу відважних, тих, котрі не бояться ні людського осуду, ні людських глузувань; тих, котрі не керуються такими сентенціями, як «Якщо хочеш ліпше, роби так, як інші» або «Куди ти йдеш, Маріє? Іду, куди вітер віє!»; тих, котрі не підкоряються стадному інстинкту.

Жив колись у провінції Саламанка один дивовижний чоловік, який, вийшовши з глибокої вбогості, зумів збити статок у кілька мільйонів. Його земляки з їхнім стадним мисленням пояснювали його багатство тим, що він нібито крав у молодості, бо ці нещасні, ці йолопи здорового глузду, цілковито позбавлені моральної доблесті, вірять лише в крадіжку та в лотерею. Але одного дня мені розповіли про донкіхотівський подвиг того скотаря, його звали Моско. Про те, як він роздобув десь на узбережжі Кантабрії ікру морського ляща і вкинув її в один зі своїх ставків. І коли я почув цю розповідь, то відразу все зрозумів. Той, хто має мужність витримати глузи, які він неминуче накличе на себе, коли привезе ікру морської риби, щоб укинути її в один із ставків Кастілії, той, хто це зробить, заслуговує на багатство.

Ви скажете мені, це абсурд? А хто знає, що таке абсурд? А навіть якби й справді це був абсурд! Лише той, хто зважиться на абсурд, спроможний домогтися неможливого. Ви ніколи не підіб’єте підкову, якщо жодного разу не вдарите молотком по жодному зі ста цвяхів. І ніколи не сягнете тріумфу, якщо жодного разу не наважитеся виставити себе на глузи. І саме через брак цієї мужності наше рільництво перебуває в такому занепаді.

Атож, усе наше лихо пояснюється моральним боягузтвом, тим, що кожному з нас бракує рішучості утвердити свою істину, свою