Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Іса задоволено кивнула.

– Піди до нього. Скажи йому, що завтра вранці, коли Імхотеп із Яхмосом підуть у поле й візьмуть із собою Камені, щоб той вів підрахунки, а Кайт бавитиме дітей біля ставка, він мусить прийти до мене. Зрозуміла? Повтори.

Маленька рабиня повторила, й Іса відправила її до Горі.

Стара тішилася власним планом. Вона зможе порадитися з Горі без зайвих вух, бо відправить Генет до ткалень. Вона попередить його про те, що має статися, і вони спокійно все обговорять.

Коли рабиня повернулася з повідомленням, що Горі зробить, як наказано, Іса зітхнула з полегшенням.

Тепер, влаштувавши це, вона відчула, як її поглинає втома. Вона сказала дівчинці принести горщик мазі з солодким ароматом і втерти їй у руки та ноги.

Ритмічні рухи заспокоювали її, мазь знімала біль у кістках.

Нарешті стара випросталася на ліжку, поклавши голову на дерев’яну подушку, і заснула – страхи на певний час відступили.

Вона прокинулася пізніше, відчуваючи дивний холод. Її ноги та руки застигли, паралізовані… Все її тіло ніби скувало. Вона відчувала, як завмирає її мозок, як воля полишає її, як сповільнюється серцебиття.

Вона подумала: «Це – смерть».

Дивна смерть, без оголошення, без жодних попереджувальних знаків.

«Так, – подумалося їй, – помирають старі…»

Але раптом Іса зрозуміла напевне. Це не природна смерть! Це ворог ударив із пітьми.

Отрута…

Але як? Коли? Все, що вона їла та пила, було перевіреним, безпечним – помилки тут статися не могло.

Тоді як? Коли?

Слабкі спалахи свідомості намагалися освітити таємницю. Вона мусить зрозуміти, мусить зрозуміти перед смертю.

Іса відчула, як щось тисне на серце дедалі сильніше – смертельна холоднеча – і зробила повільний болючий вдих.

Як же ворогові це вдалося?

Раптом, з минулого, на допомогу їй виринула згадка. Зрізана вовна – купа з масним запахом – батьків дослід, щоб показати, що деякі отрути вбираються через шкіру. Овечий жир – мазі роблять з овечого жиру. Ось як ворог дістав її. Додавши отруту в її ароматну мазь, атрибут кожної єгипетської жінки. Ось де чаїлася смерть…

А завтра… Горі… Він не дізнається… Вона не зможе йому сказати… Надто пізно…

* * *

Уранці налякана маленька рабиня пробігла будинком, сповіщаючи криком, що її господарка померла уві сні.

Імхотеп стояв і дивився на тіло Іси. Його обличчя було сумним, але не підозріливим.

За його словами, мати померла природною смертю, від віку.

– Вона була стара, – мовив він. – Так, вона була стара. Звісно, настав її час відплисти до Осіріса, і всім її тривогам і печалям настав кінець. Здається, вона мирно відійшла. Дякувати Ра, її смерть спричинила не людина і не злий дух. У ній немає жорстокості. Погляньте, якою спокійною вона здається.

Ренісенб плакала, а Яхмос її заспокоював. Генет ходила довкола, хитала головою і зітхала, примовляючи, яка це втрата і якою відданою Ісі вона, Генет, завжди була. Камені припинив співати і змінив посмішку на скорботне обличчя.

Прийшов Горі. Він стояв і дивився на мертву жінку. В цей час вони мали поговорити. Він запитував себе, що ж вона збиралася йому сказати.

Вона хотіла щось йому повідомити.

Тепер він ніколи не дізнається.

Та можливо, подумалося йому, він може здогадатися.

Розділ двадцять перший. Літо: місяць другий, день шістнадцятий

– Горі, її вбили?

– Гадаю, що так, Ренісенб.

– Але як?

– Не знаю.

– Але вона була така обережна. – Дівчина говорила знервовано, ошелешено. – Вона завжди була на сторожі. Вживала всіх заходів безпеки. Не їла й не пила нічого неперевіреного.

– Я знаю це, Ренісенб. Та все-таки я гадаю, що її вбили.

– Але вона була наймудріша з нас, найкмітливіша. Вона була певна, що їй жодним чином не можна зашкодити. Горі, тут, певно, винне чаклунство. Чорна магія, закляття лихого духа.

– Ти віриш у це, бо так найпростіше. Люди такі. Але сама Іса в це не вірила. Якщо вона зрозуміла, що помирає, якщо вона отямилася, а не померла уві сні, то збагнула, що її смерть – справа людських рук.

– І вона знала, чиїх?

– Так, вона надто відверто заявила, що має підозри. Відтоді почала становити небезпеку для ворога. Її смерть підтверджує слушність її здогадок.

– А вона сказала тобі, кого підозрювала?

– Ні, – заперечив Горі. – Вона мені не сказала. Вона ніколи не називала імен. А проте я переконаний: наші думки рухалися в одному напрямку.

– Тоді скажи мені, Горі, щоб я була на сторожі.

– Ні, Ренісенб, я надто дбаю про твою безпеку, щоб тобі розповідати.

– То зараз я в безпеці?

Обличчя чоловіка потемнішало. Він промовив:

– Ні, Ренісенб, ти не в безпеці. Ніхто не в безпеці, але щойно ти дізнаєшся правду, то перетворишся на перепону, яку необхідно буде усунути якомога швидше за будь-яку ціну.

– А як же ти, Горі? Адже ти знаєш!

Він виправив її:

– Мені здається, що я знаю. Але я не сказав нічого вголос, нічого не виказав. Іса повелася немудро. Вона поділилася своїми припущеннями. Всім стало зрозуміло, про що вона думає. Не слід було цього робити – я так і сказав їй потім.

– Але ти, Горі… Якщо з тобою щось станеться…

Ренісенб зупинилася. Чоловік дивився їй у вічі.

Спокійно, уважно, наскрізь пронизуючи її серце та розум… Він ніжно взяв її руки в свої.

– Не бійся за мене, крихітко Ренісенб… Усе буде добре.

«Так, – подумала вона, – все буде гаразд, якщо Горі так каже».

Дивно, всередині зацарювали втіха та спокій, почулася чиста мелодія щастя… Приємна і далека, як обрії, що видно з гробниці, обрії, де не чутно гамору людських вимог і обмежень.

Раптом, якось аж різко, вона сказала, почувши себе збоку:

– Я виходжу за Камені.

Горі відпустив її руки, обережно і природно.

– Я знаю, Ренісенб.

– Вони… Мій батько… Вони вважають, що так буде краще.

– Я знаю.

Він пішов. Стіни подвір’я ніби наближалися, голоси з будинку та з комор ставали гучнішими, галасливішими.

У голові Ренісенб була тільки одна думка: «Горі йде…»

Вона боязко гукнула йому:

– Горі, куди ти йдеш?

– На ниви з Яхмосом. Слід багато чого зробити й записати. Жнива майже скінчилися.

– А Камені?

– Він піде з нами.

Дівчина крикнула:

– Мені тут страшно. Страшно навіть при світлі дня, зі слугами та під наглядом Ра, що править вітрила небесами.

Горі швидко повернувся.

– Не бійся, Ренісенб. Клянуся, ти можеш не боятися. Не сьогодні.

– А завтра?

– Живи сьогоднішнім днем – клянуся, сьогодні