Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— А ви йдіть спати! Дайте мені побалакати з моєю своячкою, — наказав він синьйорині Капорале.

Та слухняно пішла, а він заходився причиняти віконниці тих вікон їдальні, які виходили на балкон.

— Навіщо ти? — Адріана притримала віконницю рукою.

— Мені треба побалакати з тобою, — похмуро кинув він, стараючись говорити пошепки.

— Говори так. Що ти хочеш мені сказати? — спитала Адріана. — Міг би почекати до завтра.

— Ні, зараз! — відповів Папіано, схопивши її за руку, і потягнув до себе.

— Перестань! — обурено вигукнула Адріана, вириваючись від нього.

Я вже не міг стриматись — розчахнув жалюзі.

— О! Синьйор Меїс! — зраділа Адріана. — Чи не могли б ви підійти до нас?

— Іду, йду, синьйорино! — вмить відгукнувся я.

Моє серце затріпотіло від радості і вдячності, я притьмом вискочив у коридор. А там, біля моєї кімнати, згорнувшись клубком на скрині, лежав білявий хлопець. Його довгасте обличчя було геть бліде, зовсім безкровне. Він насилу розплющив млосні голубі очі й здивовано глянув на мене. Я вражено зупинився, але вмить збагнув, що то, мабуть, брат Папіано, і прожогом побіг на балкон.

— Дозвольте, синьйоре Меїс, відрекомендувати вам мого зятя, Теренціо Папіано. Він щойно приїхав з Неаполя, — мовила Адріана.

— Дуже радий! Невимовно щасливий! — вигукнув той і, знявши капелюха, низько вклонився й міцно потис мені руку. — Дуже прикро, що весь цей час я був відсутній, але я певен, що моя маленька своячка давала раду всьому, чи не так? Коли маєте в чомусь потребу, не соромтеся! Якщо вам потрібне, наприклад, більше бюро чи якісь там інші меблі — не церемоньтеся. Ми завше намагаємось догоджати пожильцям, які роблять нам честь.

— Дякую, — мовив я. — Нічого мені не треба. Дякую.

— Нема за що — це мій обов’язок! І, будьте ласкаві, звертайтеся до мене з усіма своїми проханнями, хай би як дорого вони нам коштували… Адріано, дитя моє, ти вже спала, іди лягай, якщо хочеш…

— Та облиш… — промовила Адріана, сумовито всміхаючись. — Коли вже я встала…

Вона підійшла до поручнів і задивилась на річку.

Я відчув, що дівчина не хоче залишати мене наодинці зі своїм зятем. Чого вона боїться? Стояла задумлива, а Папіано, все ще тримаючи капелюха в руці, розповідав мені про Неаполь, де йому довелося затриматись довше, ніж передбачав, аби зняти копії з сили-силенної документів із приватного архіву її вельможності герцогині донни Терези Раваск’єрі Ф’єски, герцогині-мами, як її всі звуть. Ці документи надзвичайно важливі, мають виняткову цінність: вони кидають нове світло на останні роки існування королівства обох Сіцілій, і особливо на Гаетано Філанджері, князя Сатріано, якого маркіз Джільйо, дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта, має намір прославити у повній, неупередженій біографії. Він, Папіано, служить секретарем у маркіза Джільйо. Пан маркіз хоче написати біографію, неупереджену настільки, наскільки дозволять йому його відданість і вірність Бурбонам.

Папіано ніяк не міг закінчити. Він хмелів від свого красномовства і весь час підсилював свої слова всіма прийомчиками актора-аматора: то притишеним смішком, то виразним жестом. Ошелешений, я стояв наче бовдур та тільки раз по раз кивав головою на знак згоди і краєм ока позирав на Адріану. А вона не відводила погляду від річки.

— Ех, що вдієш! — артистично продекламував на закінчення Папіано. — Маркіз Джільйо д’Аулетта був відвертим прихильником Бурбонів і клерикалів! А я, я… (не можу навіть удома сказати про це вголос) той, хто, щоранку виходячи з дому, віддає шану статуї Гарібальді на Джаніколо… Ви бачили її? Звідси чудово видно… Так ось, я змушений служити в нього за секретаря! І це тоді, як ладен щомиті гукнути: «Хвала двадцятому вересня!» Що й казати, маркіз — людина вельми порядна, але ж прихильник Бурбонів і клерикал! Так, так, синьйоре… Кусень хліба! Присягаюся, дуже часто мені хочеться, даруйте, просто плюнути на все це! Той кусень застряв мені в горлі, давить мене… Та що вдієш? Хліб! Хліб насущний!

Він двічі стенув плечима, здійняв руки до неба і крутнув стегнами.

— Ну, ну, Адріануччо! — він підбіг до дівчини й легенько обійняв її за стан. — Іди вже лягай! Пізня година. Синьйор, либонь, хоче спати.

Біля дверей моєї кімнати Адріана потиснула мені руку, вперше за весь час, відколи я в них живу. Зоставшись сам, я довго не розтискав пальців, ніби хотів зберегти її доторк. Цілісіньку ніч не склепив очей, усе роздумував і ніяк не міг угамувати в собі суперечливих почуттів. Манірне лицемірство, улесливе й красномовне підлабузництво, прихована ворожість Папіано зробили нестерпним моє перебування тут. Він хотів — поза всяким сумнівом — стати в цьому домі тираном, скориставшися з недоумкуватості свого тестя. Хто знає, до яких іще підступів може вдатися такий чоловік? Він уже показав мені один з викрутасів, геть змінившись при моїй появі. І чому, власне, він не вдоволений тим, що я в них оселився? Хіба ж я для нього не такий самий пожилець, як і будь-хто інший? Що йому набалакала про мене синьйорина Капорале? Невже він ревнує її? Чи, може, іншу? Він нахабний і підозріливий. Грубо вигнав геть Капорале, аби лишитися наодинці з Адріаною. З нею теж говорив надто різко. Обурення Адріани і те, що вона не дозволила йому зачинити віконниці, а також сум’яття, яке охоплювало її щоразу, коли хтось згадував про відсутнього зятя, — усе це зміцнювало в мені огидну підозру, що Папіано розраховує на неї.

Гаразд, але чому це мене так хвилює? Хіба я зрештою не можу піти від них, тільки-но Папіано хоч трохи допече мені? Що мене стримує? Ніщо. І все ж таки я з великою ніжністю згадував, як Адріана покликала мене на балкон, ніби хотіла, щоб я захистив її, а на прощання міцно-міцно потиснула руку…

Я залишив відчиненими віконниці і жалюзі. Через деякий час до мого вікна зазирнув місяць, наче схотілося йому застати мене в ліжку ще не сонного й сказати мені:

— Я, любий друже, все зрозумів! А ти ні? Та невже?

12. Око і Папіано

— Трагедія про Ореста в театрі маріонеток! — оголосив мені синьйор Ансельмо Палеарі. — Маріонетки автоматичні, це — новий винахід. Сьогодні ввечері о пів на дев’яту, вулиця Префетті, номер п’ятдесят чотири. Варто піти, синьйоре Меїс.

— Трагедія про Ореста?

— Так! D’apres Sophocles[22], як сказано в афіші. Дають «Електру». Ось послухайте, яка чудасія спала мені на думку! А раптом у кульмінаційну мить, коли маріонетка, що зображає Ореста, вже готова помститися за батькову смерть своїй матері та Егістові, картонне небо театрика прорветься? Скажіть, що тоді буде?

— Не,