Читати книгу - "Воно"

Вона повернулася до його боку кімнати, і тоді він побачив це на її обличчі: усвідомлення існування прихованих прогалин між ними.

– Я знаю, що через рік ти написав «Чорні пороги» і приїхав до Голлівуду. А за тиждень до початку зйомок ти познайомився з однією дуже розгубленою жінкою на ім’я Одра Філіпс, яка хоч трішечки розуміла, через що ти пройшов – через скажену декомпресію, – бо за п’ять років до того вона звалася й була просто Одрі Філпот. І та жінка потопала…

– Одро, не треба.

Вона не відривала від нього очей.

– Ох, чому ж ні? Давай розповімо правду, осоромивши диявола. Я потопала. Я відкрила для себе «попери»191 за два роки до того, як зустріла тебе, а потім, через рік, я відкрила кокс, і той виявився ще кращим. Трохи «поперу» вранці, кокс удень, вино ввечері, валіум перед сном. Одрині вітаміни. Забагато важливих інтерв’ю, забагато добрих ролей. Я була так схожа на героїню якогось з романів Жаклін Сюзенн192, що це було аж кумедно. Ти знаєш, що я думаю тепер про ті часи, Білле?

– Ні.

Так і не відриваючись від нього очима, вона сьорбнула чаю і усміхнулась:

– То було, немов бігти по хіднику в Лос-Анджелеському міжнародному. Второпав?

– Ні, аж ніяк ні.

– Там рухомий хідник, – сказала вона. – Приблизно зі чверть милі завдовжки.

– Я знаю той хідник, – сказав він, – але не второпаю, що ти маєш на…

– Просто стій на ньому, і він тебе донесе аж до пункту видачі багажу. Але, якщо хочеш, можеш там не просто стояти. Можеш по ньому йти. Або бігти. І тобі здаватиметься, ніби ти просто прогулюєшся, або робиш звичну пробіжку підтюпцем, або біжиш як звичайно, або щодуху робиш спринтерський ривок – неважливо, – бо твоє тіло забуває, що насправді ти робиш те, що перевищуєш ту швидкість, з якою вже рухається сам хідник. Ось тому в них там, перед кінцем, є оті знаки: «УПОВІЛЬНІТЬСЯ» та «РУХОМИЙ ХІДНИК». Коли я зустріла тебе, я почувалася так, ніби щойно збігла з кінця того хідника на нерухому підлогу. Ось тут я, а моє тіло десь за дев’ять миль попереду моїх ніг. У такому випадку неможливо втримати рівновагу. Рано чи пізно впадеш просто долілиць. От тільки я не впала. Тому що ти мене підхопив.

Вона відставила свій чай і закурила, очі її так і не відривалися від його очей. Він встиг відзначити, як у неї дрижать руки, тільки за миттєвим тремтінням вогника запальнички, котрий майнув спершу вправо від кінчика сигарети, а потім вліво, перш ніж знайшов ціль.

Вона глибоко затягнулася, потім випустила реактивний струмінь диму.

– Що я знаю про тебе? Знаю, що ти нібито все тримаєш під контролем. Це я знаю. Схоже, що ти ніколи не поспішаєш хильнути наступну чарку або встигнути на якусь зустріч чи вечірку. Ти уявлявся впевненим у тому, що все це нікуди не дінеться… коли тобі чогось такого захочеться. Ти повільно балакав. Гадаю, це почасти через ту мейнську протяжну балачку, але здебільшого це суто твоє. Ти був першим чоловіком з усіх, кого я там зустрічала, який наважувався говорити повільно. Мені самій довелось уповільнюватися, щоб тебе слухати. Я дивилася на тебе, Білле, і бачила того, хто ніколи не біг по тому хіднику, бо знав, що той і так донесе, куди треба. Ти виглядав абсолютно не торкнутим усім тим голлівудським нарцисизмом й істерією. Ти не винаймав собі «роллс», щоби проїхатися по Родео-драйв суботнім надвечір’ям на машині якоїсь гламурної орендної компанії, але з власними іменними номерами. Ти не мав власного прес-агента, який би просував статейки у «Вераєті» чи в «Голлівудський репортер». Ти ні разу не показався в шоу Карсона193.

– Письменникам туди не можна, хіба що вони вміють показувати фокуси з картами або ложки гнути, – зауважив, усміхаючись, Білл. – Це як загальнонаціональний закон.

Він гадав, що й вона усміхнеться, але ж ні.

– Я знаю, що ти був там, коли я тебе потребувала. Коли я злетіла з кінця хідника, як О. Джей. Сімпсон у тій старій рекламі «Герца»194. Можливо, ти врятував мене від ковтання якоїсь поганої пігулки після завеликої дози алкоголю. А може, я б і сама спромоглася впоратись і все це лише зайва драматизація з мого боку. Хоча… не віриться мені. Не відчуваю я таких сил у собі.

Вона докінчила сигарету, зробивши це всього лиш за дві затяжки.

– Я знаю, що відтоді ти був поряд зі мною. А я була біля тебе. Нам з тобою добре разом у ліжку. Колись для мене це мало неабияке значення. Але нам добре й поза цим, і тепер це здається мені більш значущим. Я відчуваю, що, схоже, могла б старішати разом з тобою і залишатись відважною. Я знаю, що ти п’єш забагато пива і недостатньо вправляєшся фізично; я знаю, що подеколи ночами тобі сниться щось погане…

Це його вразило. Неприємно вразило. Майже налякало.

– Мені ніколи не сняться сни.

Вона усміхнулась:

– Так ти кажеш інтерв’юерам, коли вони питаються, звідки беруться твої ідеї. Але це неправда. Якщо лиш то не розлад шлунка, коли ти починаєш стогнати серед ночі. А я в це не вірю, Біллі.

– Я балакаю? – обережно спитав він. Він не пам’ятав жодних сновидінь. Жодних, ні гарних, ані поганих.

Одра кивнула:

– Інколи. Але я ніколи не могла розібрати, що саме ти говориш. А пару разів було таке, що ти плакав.

Він дивився на неї отупіло. У роті у нього з’явивсь якийсь нехороший присмак; він тягнувся по язику аж у горло, наче смак розталого аспірину. «Отже, тепер ти знаєш, як смакує страх, – подумав він. – Саме вчасно дізнався, зважаючи на те, скільки ти вже написав на цю тему». Білл подумав, що це смак, до якого йому доведеться звикнути. Якщо він проживе достатньо довго.

Раптом спробували втовпитися спогади. Це було так, немов у його мозку набрякає якась чорна пухлина, загрожуючи вивергнути гибельні

(«сновидіння»)

образи з підсвідомості просто йому в ментальне поле зору, яке перебуває під управлінням раціонального здорового глузду – і, якщо таке трапиться враз і зненацька, це зсуне його з розуму. Він спробував запхати їх назад, і то успішно, але тільки після того, як почув голос – то було, наче хтось, глибоко похований живцем у його голові, закричав з-під землі. То був голос Едді Каспбрака:

«Ти врятував мені життя, Білле. Ті великі парубки, вони мене на лайно зводять. Іноді я думаю, вони насправді хочуть мене вбити…»

– Руки в тебе… – мовила Одра.

Він опустив туди очі. Руки взялися гусячою шкірою. Не маленькими пухирцями, а величезними, наче яйця комах, білими ґулями. Вони, не кажучи ні слова, дивились на це вдвох, наче розглядаючи якийсь цікавий музейний експонат. Поступово пухирі гусячої шкіри зійшли нанівець.

У тиші, що запала, озвалася Одра:

– І ще я знаю дещо інше. Хтось телефонував тобі вранці зі Штатів і сказав, що ти