Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

З Тичиною мені було складніше. Якось я відпочивав разом з ним у санаторії «Конча-Заспа». Приходить у мій закапелочок у кінці коридору – колись там була якась комірчина, – медична сестра й, сміючись, каже:

– Просив Павло Григорович, щоб ви до нього прийшли. «Якщо він не працює, не читає, не відпочиває».

– А що ще я можу робити?

Чотири рази отако я ходив до нього. Розмова про се, про те, врешті ні про що, я хочу йти, а він не пускає. Мука та й годі. Бачу, щось він хоче сказати, але що? Нарешті здогадався: «Павле Григоровичу, не почитаєте своїх нових віршів? Може, ощасливите редакцію». І він радо закивав головою: «Написав, написав…» Беручи вірші, я одважився на одненьке зауваження з приводу якогось слова, й потім був не радий нічому. Тижнів два він щодня дзвонив мені та переконував, посилаючись на всілякі словники англійські, перські, турецькі, – що слово – на місці. Я давно вже відмовився від того зауваження, вже клявся, що влучніше, як у поета, й сказати не можна, а він все не міг заспокоїтися.

Проти Тичини мав гріх, який повторюють нині багато молодих. «Я був дурний і дикий», – як писав Максим Рильський. У романі «Серце і камінь» надрукував філіппіку, у якій прозоро вгадувався Павло Григорович. Сьогодні мені соромно за неї. Потрібно вповні осягнути той час, поставити себе на місце тих людей. Ніхто з нас не знає міри власної душі – страху й безстрашшя – ніхто не має права бути суддею. Випробування тридцятих років не перейшов майже ніхто. Одного ламали нелюдськими тортурами, другого – кулею, пущеною понад головою… Микола Куліш витримав усе, й сидів у камері з іншим «в’язнем», він здогадався, що то підсадна качка і говорив усе, що думає, про час, про переродження партії, про вождів – з метою, що «качка» донесе слідчому, той зафіксує і хоч у такій формі це залишиться для нащадків, вони побачать, що їхні попередники все розуміли. А потім, після довгого сидіння у одиночній камері на Соловках, у нього попливла свідомість і він писав покаянний лист Єжову. Тичині, закликавши буцімто для якоїсь розмови, немов знічев’я показували фотографію: «Павле Григоровичу, це ви? А оце поруч з вами Петлюра. Поклав вам руку на плече». «Ні, ні, це не я». «Як же, це ви… Ще й усміхаєтесь». Я тільки зовсім недавно довідався про два арешти Павла Григоровича. А я в романі писав про поета, який повісив у кімнаті метрового портрета вождя й сахався його, про те, як поет із пророка й провидця переродився в переляканого міщанина… Цей уривок передрукувала тогочасна «Сучасність», мене тицьнули в нього носом у ЦК: «Вас використовують вороги». Я був переконаний у своїй правоті. Бо ж не дихав тією атмосферою, не перевтілився в того поета. Так, в тридцять сьомому не вистояв ніхто, кого взяли «на повні оберти». Не міг вистояти. Бо ж в ту дробарку кидали і його дружину, дітей.

…Один науковець розповів мені про свого товариша, який свідчив на свого вчителя, буцім той вів антирадянську агітацію, проводив підривну роботу. Наприкінці п’ятдесятих років його, як колишнього свідка, викликала реабілітаційна комісія та запитала, як він міг посвідчити неправду. «А як я міг не посвідчити, коли мій учитель сам написав про себе таке. Якби я заперечив, мене б просто розстріляли».

Рильський приносив до редакції вірші сам. Попереду йшов його секретар – Ваган Олександрович – тлустий, солідний, з важким портфелем, за ним тупцяв Максим Тадейович. Хто їх не знав, завжди плутали, котрий з них Рильський. Мудрий, проникливий, простий, милий чоловік, глибоко ерудований, висококультурний. Максим Тадейович – то цілий пласт культури, різнобічний, глибокий. Либонь, він один з усіх академіків-письменників був академіком справжнім. І вельми чуйною людиною. Мене й сьогодні дивує, як він, битий, одсидівши в тюрмі, зважувався захищати своїх колег, коли на них падали політичні обвинувачення.

І взагалі, то були корифеї, підносилися над загалом, як підносяться віковічні дуби над лісом. Творили атмосферу високу, поважну. Не кожен невіглас одважувався вилізти на трибуну, коли в залі сиділи Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Малишко. Не зараховую сюди Корнійчука. Він ніколи не сидів у залі з «письменницькими масами». І зараховую Малишка. Колишній редактор «Дніпра» А. Малишко як автор в журналі не прижився. Одного разу (я тоді працював у журналі відповідальним секретарем) Малишко подав добірку віршів. Насамперед хочу засвідчити, що я не бачив прижиттєвого визнання і слави більших, ніж тоді мав їх Малишко, Тичина, Рильський… вже мовби десь там, у підручниках, а Малишко яснів і гримів. Ми, студенти, розпочинали вечірки з пісень Малишка «Де синь стоїть над краєм», «Стежина», й самі, селюки, ще почуваючи себе «дівчатами чорнобровими та хлопцями сівичами», він приходив до університету і ярів віршами зі сцени, був гострий, протистояв офіціозу, якому ми не протистояли, але в ньому було щось грозове, манливе; як не згадати його виступ на похоронах Сосюри на Байковому, від якого позіщулювалися тодішні можновладці, яким він кинув у вічі, що це вони звели зі світу великого поета, ми, звичайно, взнали пізніше, що коли громили Сосюру «За любіть Україну», в Спілці письменників відбувалися партійні збори, де шарпали Сосюру, а він, витягнений на сцену, прочитав кілька строф про партію, на що головуючий, секретар парткому Андрій Малишко сказав приблизно таке; ви що ж, Сосюра, хочете оцим віршиком, який зляпали за кілька хвилин, прикрити всю свою зловорожу діяльність… І Сосюра плакав. Так само, розповідають, зі сльозами в кутиках очей після подібних зборів, де розвінчували за антирадянські вірші «поміщицького» поета, стояв у пивничці Максим Рильський, запиваючи гіркоту почутого і глухоту друзів, і буфетниця сказала: «Все минає, Максиме Тадейовичу, мине й це». І отоді появилося в кутиках очей по сльозі: «Ніхто… ніхто… тільки оце ви пожаліли і поспівчували…».

Так-от, приніс А. Малишко добірку віршів. Поетична стихія А. Малишка була найповніша й нарозвихреніша. Оці його роси, покоси, коси й інше лилося потоками, обкручувалося, вкручувалося, торкалося болючих струн, але… часто-густо не вкладалося в граматичні норми. І ось Підсуха, сам поет рівня значно меншого, раціоналістичний, сухий, понаставляв на полях рукопису «галочок». А. Малишко розшаленів, розпсихувався, забрав вірші й сказав, що ноги його в «Дніпрі» більше не буде. Мені здавалося, що тим холодом він огорнув усю редакцію, й мене також. А я й далі був закоханий у його поезію і знав багато віршів