Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

вони із матір’ю першими б відмовилися від мене. Хоча ніде правди діти: одружуватися жоден із цих панів не поспішав, вони мали своїх дружин та дітей. Насправді я продавала себе, як оті дівчата з лупанарів чи вулиць. Хіба значно дорожче. Куртизанка, фондансерка, гейша, повія найвищого класу – називайте це як завгодно.

– Саме в той час ви познайомилися з Анною?

– Якраз її звали інакше. Юстина, Митницька Юстина. Дивний збіг: горе спіткало її родину майже водночас із моєю. Її тато пошкодив хребта, рано помер. Мама, лишившись сама, пішла слугувати в салон пані Адасовської, це була наша місцева знаменитість.

– Була?

– Хтозна, чи є той салон у Чернівцях нині. Юстина змалку крутилася там, пані Адасовська накинула на дівчинку оком, своїх дітей не мала, тож вирішила опікуватися чужою. Тож оплатила сироті пансіон. Щоправда, за це її мама працювала далі за половину платні, та не зважала на те. Ми з Юстиною, тобто Анною, трималися окремо. Біда зблизила – їй після навчання не було, куди повертатися. Ми зблизилися. Кілька років були на утриманні в двох добродіїв, котрі до всього приятелювали. Називали себе жартома грішною родиною. Навіть робили разом, усі четверо, таке, про що пан Навроцький охоче напише навіть цілу книжку.

– Аж такі подробиці мене не цікавлять, пані Магдо.

Вона відмахнулася.

– Пусте. Мене вже нічого не забруднить більше, ніж є. Не знатимете, так будете уявляти. Але все рано чи пізно скінчується, пане Кошовий. Ми з Анною, зватиму її так, не думали, що так швидко й несподівано. Її коханець помер у ліжку, серцевий напад. Вона прокинулася біля мертвого тіла. Тікати – не можна, кликати поліцію – ще гірше, та вона покликала. Ось як його вдова дізналася, де і з ким був її зразковий чоловік. Про мене теж усі, кому треба й не треба, почули досить скоро. Коханка – не злочинниця, але Чернівці – місто невелике.

– Львів теж.

– Як будь-яке місто, – кивнула Магда. – Нам довелося розійтися. Хоч деякий час трималися разом і, даруйте за подробиці, пішли по руках. Чоловіки користали з нашого сумного становища, пане Кошовий. Довго це не тривало, зараз кажу про себе. Мала досить заощаджень, аби виїхати з Чернівців назавжди з новими, але справжніми документами на руках. За якийсь час у Трускавці вдовець Густав Богданович познайомився з пані Магдою Яблонською, молодою жінкою, котра ніколи не була одруженою, втратила нареченого й тепер шукає розради. Ця пані мала досить досвіду й відповідного вишколу, аби взяти в тенета немолодого поліцейського чиновника. Де ще заховатися, як не в нього у спальні. Далі ви знаєте.

Кошовий підвівся, заклав руки за спину, пройшовся кімнатою, міряючи її широкими кроками. Зупинився, ставши навпроти Магди.

– Анні пощастило менше.

– Їй не пощастило зовсім. Ніби пороблено. Я піднімалася – вона опускалася на сходинку нижче.

– Чого вона хотіла від вас?

– Ви вгадали – лише грошей. Безпідставно вирішила, що я – заможна особа, така собі весела вдовиця.

– Ви їй відмовили?

– Намагалася переконати, що вона помиляється. Потім зрозуміла: Анна у відчаї, а дно її остаточно зіпсувало. Вона справді збиралася продати мою історію, і я вимушена була пообіцяти відкупне. Поки дала, що мала під рукою.

– Як збиралися вирішити проблему?

– Заплатити, пане Кошовий. Інших пропозицій Анна не приймала. Саме зайнялася пошуком коштів. Хай мене Бог простить, але її… – Магда перехрестилася, виправилася, – …вона загинула дуже вчасно. Для мене. Хоча я не рада її смерті, я не бажала цього, Климентію, повірте мені.

Магдині очі тепер бриніли слізьми.

Клим уперше бачив, як вона плаче.

Він раптом відчув – не може більше тут лишатися. Магда має побути сама.

– Дякую за відвертість, – мовив він. – Усе почуте помре тут. І разом зі мною.

– Ви дізналися про це, бо шукаєте Різника. Хіба ні?

– Так, – визнав Клим. – Мені доводиться його шукати. Справа зайшла надто далеко, бо зачепила мене особисто.

– Як саме?

– Дозвольте не пояснювати. Розумію, обмінятися таємницями зараз справедливо. Але вам ліпше триматися від таких знань чимдалі. Насправді я хотів попередити про обережність. Не думав, що ми зайдемо аж так далеко.

– Тепер ви знаєте.

– Ці знання нічого не значать для мене, пані Магдо. Я жодним чином не збираюся використовувати почуте проти вас. І не дякуйте навзаєм, це не геройство.

– Чоловічий вчинок?

– Можливо. Не шукайте пояснень. Бо я теж не шукаю.

Клим узяв капелюха, покрутив його, вдягнув, примостив щільніше.

– На вас чекають, пані Магдо?

Вона глянула здивовано, очі вже висохли.

– Ви серйозно, пане Кошовий? Після такого…

– Саме після такого, – наголосив Клим. – Маєте довіритися мені. Але далі жити, як жили. Й робити все за своїми планами. Інакше втратите рівновагу.

– Щойно втратила. На ваших очах.

– На моїх – можна, пані Магдо. Жоден інший не повинен бачити вас такою. У мене на Личаківській є телефонний апарат. Телефонуйте звідси, придумайте причину затримки. А краще – не вигадуйте нічого. Кому яке діло. Успіхів.

Прощаючись, Кошовий переконався – Магда поволі, але впевнено починала ставати такою, якою він та інші звикли її бачити.

Залишив її зі спокійною душею.

Тепер дурниць не наробить.

До Різника не наблизився, ось тут негаразд.

Розділ п’ятнадцятий

Мороз і волосся

Телеграма чекала в конторі на Шевській.

Прийняв її Найда і вручив Кошовому, ніби цінний пакет. Клим вирішив – послання від Шацького, бо дантист ось уже кілька днів, як не давав про себе чути. Тому напевне кортіло дізнатися, як просувається розслідування, і за інших обставин Клим неодмінно попліткував би з Йозефом. Новин жодних, таємницю Магди не розкрив би Шацькому ні в якому разі, причому – особливо Шацькому. Але вільної хвилини на пусті балачки й переливання з пустого в порожнє не мав тепер навіть для нього.

Здивувався прочитаному. Бо справді чекав вітань від друга.

Його запрошували на чай. Саме на чай із кексами. Ще й зазначали: купленими вранці в цукорні на Академічній, там триває передріздвяний продаж смаколиків. Зазначали: поговоримо про відому особу. Підпис: «Ваша Пані». Саме так, із великої букви.

Кошовий перечитав телеграму, потім ще раз. Розуміючи, що робить дурню, не стримався, понюхав її. Помітивши здивований погляд помічника, блазнювато моргнув Остапові. Мовляв, усе гаразд, то така гра. Хоч намагався наслідувати сищиків, про яких читав у книжках, передусім – знаменитого Голмса. Послання не пахло нічим спеціальним: ані жіночих парфумів, ані тютюну, ані чоловічої фарби для волосся та вусів.

Замислено згорнув, запхав у кишеню.

Повернувся до поточних справ, яких накопичилося чимало, і Найда незабаром міг потонути в паперовому