Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Не дуже зрозуміло, але я знав, що це.

— Ви маєте на увазі надприродне?

— Можете називати так, якщо хочете.

— Добре, буду називати так.

— Ви вірите в розумову телепатію?

— Ні, а ви?

— Ну, я стараюся дивитися на світ широко.

— Що? Ви, психіатр, стараєтеся дивитися на світ широко? Ха!

Якийсь час розмова тривала в такому стилі. А під кінець він питає:

— Наскільки ви цінуєте життя?

— Шістдесят чотири.

— Чому ви сказали «шістдесят чотири»?

— А як, по-вашому, можна виміряти цінність життя?

— Ні! Я маю на увазі, чому ви сказали «шістдесят чотири», а не, скажімо, «сімдесят три»?

— Якби я сказав «сімдесят три», ви спитали б те саме!

Психіатр закінчив трьома простенькими питаннями в приязному тоні, так само, як попередній, дав мені папери, і я пішов у наступний кабінет.

Чекаю своєї черги, дивлюся на медичну картку, у якій значився підсумок усіх пройдених перевірок. І якийсь чорт потягнув мене показати свою картку сусіду в черзі. Питаю, і голос мій звучить якось по-дурнуватому:

— Слухай, а що в тебе стоїть у графі «Психіатр»? Ага! В тебе стоїть «Н». У мене теж скрізь стоїть «Н», а у психіатра «Д». Що це значить?

Я вже здогадався, що це значить: «Н» означає нормальний, а «Д» — дефективний.

Хлопець плескає мене по плечу і каже:

— Чувак, усе в порядку. Нічого це не означає. Не хвилюйся!

А потім, наляканий, відходить від мене в інший куток кімнати.

— Псих!

Я почав дивитися, що там понашкрябували психіатри, — і виявилося не до сміху. Перший написав:

Думає, що про нього говорять.

Думає, що на нього дивляться.

Слухові гіпнагонічні галюцинації.

Говорить сам до себе.

Говорить з покійною дружиною.

Тітка по матері у психіатричному закладі.

Специфічний погляд. (Це коли я спитав: «І це у вас називається медицина?»).

Другий психіатр був, очевидно, більш освічений, бо його ієрогліфи було важче розібрати. У його записках значилося «слухові гіпнагогічні галюцинації підтверджено». («Гіпнагогічний» означає той, що відбувається при засинанні.)

Він зробив багато інших розумних нотаток, я їх переглянув — усе виглядало жахливо. Я подумав, що ситуацію з армійським медоглядом треба якось виправити.

Верховною інстанцією всього медогляду був офіцер, який вирішував «годний» / «не годний». Наприклад, якщо в людини не в порядку слух, то саме він вирішував, наскільки це серйозна підстава звільняти від армії. А раз армії дуже потрібні призовники, то він не збирався робити послаблень. Він був прямий, як молоток. Наприклад, у хлопця переді мною в черзі ззаду шиї стирчало дві кісточки — зміщення хребців, щось таке — цей офіцер встав з-за столу і помацав їх; він хотів переконатися, що це не симуляція.

Я подумав, що тут усе це психіатричне непорозуміння і з’ясується. Підходить моя черга, простягаю офіцеру папери і збираюся все пояснити, а він навіть не піднімає до мене голови. Бачить літеру «Д» у графі «Психіатр», хапає штамп і лупить «НЕ ГОДНИЙ», ані слова не кажучи. І, не піднімаючи голови від столу, простягає мені форму 4Ф.

Я вийшов, сів на автобус у Скінектеді і дорогою думав про всю цю божевільну ситуацію. І мене взяв сміх. Я думав: «О господи! Якби вони мене зараз побачили, то ще більше переконалися б у правильності діагнозу».

Повернувшись у Скінектеді, я зайшов до Ганса Бете. Він сидів за столом і з жартівливою інтонацією спитав:

— Ну що, Дік, пройшов?

Я зробив пісне обличчя і похитав головою:

— Ні.

Бете, очевидно, подумав, який же він неделікатний — раптом лікарі знайшли в мене серйозну хворобу.

— Що трапилося, Дік? — уважно питає він.

Я доторкнувся пальцем до голови.

— Ні! — вигукнув Бете.

— Так! — кажу.

— Ні-і-і-і-і-і!!! — і починає реготати так, що чути, напевно, у штаб-квартирі «Дженерал електрик».

Я розповідав цю історію багатьом людям, і всі сміялися. Крім кількох винятків.

Коли я повернувся в Нью-Йорк, в аеропорту мене зустрічали батько, мама і сестра. Дорогою додому я розказав їм усю цю історію. А в кінці мама каже:

— Ну, що будемо робити, Мел?

Батько відповідає:

— Не будь смішною, Люсіль. Це ж абсурд!

Ось так. А потім сестра розповіла мені, що коли ми приїхали додому і батьки лишилися самі, тато сказав:

— Люсіль, не треба було говорити так у його присутності. А тепер що будемо робити?

Але на той момент мама вже оговталася і сказала:

— Не будь смішним, Мел!

Ця історія схвилювала ще одну людину. Це було на урочистому обіді після засідання Фізичного товариства. Професор Слейтер, мій давній викладач в МТІ, сказав. «Ей, Фейнман! Розкажи нам, як тебе призивали в армію».

Я розповів цю історію фізикам (я не знав там нікого, крім Слейтера) — усі сміялися, а в кінці один хлопець каже:

— Ну, може у психіатра були якісь свої міркування…

Я рішуче спитав:

— А хто ви за професією, сер?

Дурне питання, звісно, там усі були фізики — це ж засідання Фізичного товариства. Але мене дуже здивувала така реакція з боку фізика.

А він каже:

— Ну, взагалі-то я не мав би тут сидіти, але мене запросив мій брат-фізик. Я психіатр.

Ось так я викурив чужого!

Через якийсь час я почав хвилюватися. Уявіть собі: хлопцю під час війни дають відстрочку від армії, бо він працює над бомбою.

У військкомат ідуть листи з поясненнями, наскільки він важливий для країни. І цей самий хлопець отримує «Д» у психіатра — що, виявляється, у нього не всі вдома? Та ні, очевидно, всі у нього вдома, просто він удає, що вони пішли погуляти, — ми виведемо його на чисту воду!

Така ситуація мені не подобалася, і я мав щось придумати. Подумавши кілька днів, я знайшов вихід. Я написав листа у призовну комісію приблизно такого змісту:

Шановні панове!

Мені здається, що мене не варто призивати в армію тому, що я викладаю фізику студентам, а від майбутніх науковців почасти залежить добробут нашої країни. Однак ви постановили, що мене не треба призивати через результати медичного огляду, а саме тому, що в мене виявили відхилення психіатричного