Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Річард Фейнман

«Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

Пригоди допитливого дивака,

розказані Ральфу Лейтону,
за редакції Едварда Гатчінгса,
у перекладі Миколи Климчука

Наш Формат, Київ, 2018

ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РІЧАРДА ФІЛІПСА ФЕЙНМАНА (1918–1988), ЖИТТЄЛЮБА І НОБЕЛІВСЬКОГО ЛАУРЕАТА З ФІЗИКИ (1965)

«Джон фон Нейман дав мені цікаву ідею: бути відповідальним за довколишній світ зовсім необов’язково. Тож за його порадою я розвинув потужне відчуття соціальної безвідповідальності. І відтоді став дуже щасливою людиною».

Річард Фейнман

Упродовж семи років я мав величезну приємність спілкуватися і грати на барабанах з Річардом Фейнманом — за цей час і назбиралися історії, що ввійшли у книжку, яку ви тримаєте в руках. Кожна окрема історія здавалася мені веселою і цікавою, а якщо скласти їх разом — виходить ще веселіше і ще цікавіше. Із цією людиною трапилося стільки всього неймовірного й божевільного, що дивом дивуєш — вистачило б на кілька життів. А його невтомні й вигадливі розіграші не можуть не надихати.

Перше видання цієї книжки вийшло три десятиліття тому, але інтерес публіки до особистості Річарда Фейнмана не згасає. Мені яскраво пригадується, як у кінці життя він із характерною іскрою в очах казав: «Я ще не дав дуба!».

Ральф Лейтон

Сподіваюся, ця книжка буде не єдиним спогадом про Річарда Фейнмана. Зібрані тут історії добре показують справжній характер цієї людини — фанатичну любов до загадок, ломиголовок і розіграшів, нетерпимість до всякої претензійності й лицемірства, уміння переграти всіх, хто хотів його підколоти! Це чудова книжка — зухвала, виклична, але водночас тепла і дуже людяна.

Та справжньою пристрастю життя Фейнмана була наука — решта була обрамленням. З наукою в цій книжці читач вряди-годи стикнеться, але вона ніколи не стоятиме на першому місці. Водночас студенти й колеги Фейнмана знають, що саме наука була сутністю його життя. Але по-іншому, напевно, про нього й не розкажеш. Виклики й розчарування, осяяння і захват, задоволення, яке дає наукова розгадка, — у цьому Фейнман знаходив джерело щастя.

Пригадую, як студентами ми ходили на його лекції. Він стоїть в аудиторії і всміхається тим, хто входить, пальці відбивають якийсь складний ритм по столу. Коли останні студенти займали свої місця, він брав шматочок крейди й швидко крутив його, як професійні гравці крутять покерні фішки, і щасливо всміхався, ніби у відповідь на якийсь беззвучний жарт. А потім — усмішка не сходила з його лиця — говорив про фізику, креслив діаграми й рівняння, пояснюючи суть. Усмішку і блиск в очах викликав не беззвучний жарт, а фізика. Фізика давала йому радість! Причому ця радість була заразливою. Нам пощастило, що ми підхопили цю заразу. А тепер і у вас є нагода відчути радість життя за Фейнманом.

Альберт Гібс,
старший техпрацівник
Лабораторії реактивного руху
Каліфорнійського технологічного інституту

Деякі факти мого життя: я народився 1918 року в маленькому містечку Фар-Рокевей під Нью-Йорком, біля моря. Жив там до 1935-го, коли мені виповнилося сімнадцять. Потім чотири роки вчився в Масачусетському технологічному, а десь 1939-го перейшов у Принстон. Бувши ще в Принстоні, я почав працювати в Мангетенському проекті і в квітні 1943-го переїхав у Лос-Аламос. Урешті-решт десь у жовтні або в листопаді 1946-го я перебрався в Корнел.

1941 року я одружився з Арлін, а в 1946-му, коли працював у Лос-Аламосі, вона померла від туберкульозу.

У Корнелі я жив до 1951-го. Влітку 1949-го відвідав Бразилію і провів там половину 1951 року, а потім перейшов у Калтех і відтоді працюю там.

Наприкінці 1951-го я на пару тижнів їздив у Японію, а через рік чи два ще раз — одразу після того, як одружився з Мері Лу, моєю другою дружиною.

Зараз я одружений з Гвінет, вона англійка, у нас двоє дітей — Карл і Мішель.

Р. Ф.

Коли мені було років одинадцять-дванадцять, я влаштував удома лабораторію. Вона складалася зі старого дерев’яного ящика, у якому я зробив полички. У мене був нагрівач, я брав жир і частенько смажив картоплю фрі. Ще в мене була акумуляторна батарея і блок ламп.

Щоб зробити блок ламп, я сходив у господарський магазин, купив кілька патронів, прикрутив їх шурупами до дерев’яної дошки і з’єднав шматком проводу від дверного дзвінка. Я знав, що поєднуючи лампочки по-різному, паралельно або послідовно, можна отримати різну напругу. Але я не знав, що опір лампочки залежить від її температури, тож параметри на виході з ланцюга відрізнялися від моїх розрахунків. Але все працювало: якщо поєднати лампочки послідовно, вони загоралися на півсили і тлі-і-і-і-і-ли. Було дуже красиво — просто класно!

У моїй схемі був запобіжник — якби я щось закоротив, він мав спрацювати. Мені потрібні були слабші запобіжники, ніж ті, що стояли в домі, тож я робив їх сам: обмотував цинковою фольгою старі перегорілі. У парі із запобіжником стояла п’ятиватна лампочка: коли запобіжник перегорав, заряд, який ішов на батарею, вмикав її. Лампочка стояла на панелі керування, під коричневим фантиком від цукерок (коли вона загоралася, фантик давав червоне світло), тож коли запобіжник перегорав, я бачив червоний сигнал на панелі. Це було так прикольно!

Я фанатів від радіоприймачів. Усе почалося з того, що я купив детекторний радіоприймач і слухав його вечорами в ліжку в навушниках. Повернувшись пізно ввечері додому, батьки заглядали в мою кімнату, знімали з мене навушники і все переживали, що діється в моїй сонній голові.

Десь у тому самому віці я винайшов сигналізацію — дуже нехитра штука: дзвінок, поєднаний дротами з великою батарейкою. Коли відчинялися двері в мою кімнату, замикався контакт в електричному ланцюгу і вмикався дзвінок. Якось пізно ввечері батьки повернулися додому і тихенько, аби не розбудити дитя, відкрили двері в мою кімнату, щоб зняти з мене навушники. Аж раптом як