Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Росії в Москві. Україна мусила чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання котрого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Малася на увазі щонайперше участь у діяльності Священної ліги — антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Чільне знаряддя здійснення згаданої активної зовнішньої політики — козацьке військо — мало, згід но з Коломацькими статтями, складатися з ЗО тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцеперебуванням «військової» (генеральної) артилерії (що нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше від 40 гармат) мусила бути гетьманська резиденція — Батурин.

Уже згадана дев'ятнадцята стаття передбачала покарання (аж до смертної кари) для тих українців, що відмовлялися приймати як грошову одиницю так звані «севські чехи» (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік україно-російського кордону. Насправді вони були зроблені з міді з невеликою домішкою срібла, і населення як України, так і Росії цілком слушно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року російський уряд був змушений припинити насаджувати неповноцінну монету, і цей пункт статей утратив чинність.

Оцінюючи статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва. Вони являли собою умови, за яких узагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будь-якого іншого старшини) до влади. Так, Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Субтельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики, але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень тих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.

Набагато вагоміше значення мали тогочасні політичні реалії. А вони були вельми непростими для Української козацької держави (в цілому ситуація міало змінилася з часів Самойловича, див. вище).

Є підстави твердити, що гетьман Мазепа від початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси орієнтації на Москву, про що свідчать його роздуми про долю України у знаменитій «Думі». Однак на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо д ля своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики — поки союз із Московською державою був корисний для Гетьманщини.

Схоже, основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж таки досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто уможливити проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник (царя та його вельмож) для приборкання тієї частини старшини, що була схильна до інтриг і негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні егоїстичні інтереси. З цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів здорового честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним.

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень — вересень 1689 року, з великим супроводом у 300 людей), що мав на меті засвідчити пошану царівні—регентці Софії та князеві Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний перевороту Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина — до Сибіру, і перемога прибічників молодого царя Петра І). Одначе цей візит з потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом з Голіциним та Софією» — «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. Успішна аудієнція, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв'язку з цим відзначмо, що вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689–1700 роки, тобто коли освічений, із чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, іще недосвідченим царем, що конче потребував вірних і проникливих порадників (серед яких на даному етапі важливу роль грали гетьман Мазепа та згадуваний раніше шотландець Патрік Гордон).

Цар і гетьман кілька разів зустрічались особисто й обговорювали важливі військові та політичні питання. До початку Північної війни таких зустрічей було принаймні три, не беручи до уваги візиту 1689 року: влітку 1696 року в слобідському Острогозьку, взимку 1698–1699 року у Воронежі й у січні 1700 року в Москві. Під час останньої зустрічі гетьман став другим у Росії кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. У Москві гетьмана приймали з великими почестями в Посольському дворі, для нього було побудовано «особый гетманский двор» (самі палати в сучасному московському районі Маросейка — від початкового «Малоросейка» — зрозуміло, не збереглися). Усе це, а також різко негативна реакція Мазепи на антиросійські настрої в українському суспільстві (про це згодом) не додавало йому популярності серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки політичних планів гетьмана було б перебільшенням.

То ким був гетьман Мазепа для України та Росії протягом більшої частини свого гетьманування? Т. Яковлєва вважає 20–річне гетьманування Мазепи чудовим прикладом компромісу між гетьманською й царською владою, адже гетьман забезпечував молодому царю надійний тил в Україні, успішно виконував дипломатичні завдання, за першим проханням Петра надавав йому козацьке військо тощо, а цар натомість убезпечив гетьмана від усіх доносів, гарантуючи підтримку проти опозиційної старшини (після десятиліть заохочення ситуації політичної нестабільності в «Малоросії» нарешті Москва спробувала зробити ставку на «свою людину» в козацькій Україні). Гетьман успішно придушував спроби антиросійських повстань (на кшталт виступу Петра Іваненка в 1691–1692 роках). Гетьманщина залишалася васалом Російської держави, у якій саме розпочинався процес докорінних петрівських перетворень, союз Москви і Варшави унеможливлював (до певного часу) вирішення болючого питання про приєднання Правобережної України — колиски козацтва, ціла низка об'єктивних та суб'єктивних чинників стала на заваді розв'язанню «чорноморської проблеми». Адже після тривалої війни, у якій чималу участь брали і війська Мазепи, за Константинопольським миром 1700 року Росія отримала лише місто Азов із прилеглою територією, навіть зруйновані нижньодніпровські фортеці (Казикермен та ін.) було повернуто Туреччині. Усе це явно не виправдовувало колосальних збитків, що їх зазнала насамперед Гетьманщина в ході воєнних дій (чого варті були самі лишень вельми дорогі в плані матеріальних та людських утрат два Кримські, два

Азовські та кілька Азово — Дніпровських походів російсько — українських військ). Але принаймні на цьому етапі зовнішньополітичні інтереси васала (Української