Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Подальша доля всієї родини Самойловичів сумна і теж пов'язана з Росією. Гетьмана та його сина Якова було заслано до Тобольська, де Іван Самойлович помер не пізніше від 1690 року. Старшого ж гетьманича, полковника Григорія Самойловича заарештував і банально пограбував його російський «колега», воєвода Леонтій Неплюєв. Узагалі вся ця вкрай брудна історія має небагато аналогів в історії козацької України — адже зрештою Григорія Самойловича було страчено в Севську за сфабрикованими звинуваченнями у зрад і Московській державі, а фактично — з метою «прибрати» небажаного свідка зловживань Неплюєва і його патрона Голіцина. Скарби Самойловича були розподілені між козацькою старшиною та Голіциним — на останнього невдовзі також чекала царська неласка (з волі Петра І) і Сибір.

Загалом Самойловичу відверто не поталанило — досить лояльний до Московської держави гетьман поплатився за свою відносну непоступливість. Російська влада сподівалася, що його спадкоємець буде поступливішим… Проте саме він став головним символом україно — російського контакту — конфлікту козацької доби. Мова, звісно, йде про Івана Мазепу. Тривалий час постать Івана Мазепи була справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма український політичний рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». Лише в XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі — Симон Петлюра та Степан Бандера. Утім, і про Мазепу ніколи не забували — надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української (і російської теж!) ідеї.

За словами найкращого сучасного російського біографа гетьмана, Тетяни Таїрової—Яковлєвої, «гетьманство Мазепи стало, по суті, останнім (чи точніше — передостаннім) актом історії Гетьманщини, витоки і сутність котрої знаходяться ще в часах Хмельниччини, періоду гетьманства Б. Хмельницького в 1648–1657 рр.» Власне, в цьому полягає суть відомої тогочасної української приказки «від Богдана до Івана не було гетьмана».

Саме обрання Мазепи на гетьмана не обійшлося без «російського впливу». Кандидатура була узгоджена з князем Василем Голіциним, проте версія про «підкуп» Мазепою багатющого князя 10 тисячами червінців та сама Тетяна Яковлєва відкидає як необгрунтовану, з чим варто погодитися: просто і Мазепа, і Голіцин були прихильниками європейської культури, тож їм легко було домовитись (що не виключає і моменту, пов'язаного з розподілом скарбів Самойловича). На козацькій раді на річці Коломак 25 липня 1687 року були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною — гетьмана, як і його попередників, обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата просто з місця. Цього разу процедура пройшла відносно спокійно — старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу.

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися підписанням відомих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «в підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж, як уже знає наш читач, кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний статус — кво. Нерідко це були нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як гадає О. Оглоблін, були складені на підґрунті Глухівських статей Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. Якщо докладно розглядати деякі пункти статей, вони виявляться надзвичайно цікавими, тому ми приділимо їм певну увагу, адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику, зокрема стосовно Московської держави.

У контексті відносин України з Москвою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Московської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин

Москви й Батурина — через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Микола Костомаров) та радянські вчені (Євген Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана й один на одного у випад ку, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиме мова далі. Надзвичайно промовистою й абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их царского пресветлого величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их царского пресветлого величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Щоправда, як ми вже згадували вище, випад ки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII — у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем. Цікаво, що в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливим було й те, що російський уряд фактично заперечив у цьому пункті самий факт існування «Гетьманського регіменту» (Української козацької держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У праві листування з «іноземними государями» було відмовлено ще Юрію Хмельницькому 1659 року, і відтоді в кожних договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої