Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Двері відчинила дівчина-підліток, яка весело застрибала, побачивши батька, а коли з-за спини підполковника виглянув Юрій, засоромилась і втекла.

— Старшенька, — услід їй сказав Вовченко. — Семикласниця. Коза.

Юрій з цікавістю оглядав вітальню Вовченка, умебльовану хоч і полірованими, але старими, потемнілими від часу меблями: сервант якогось, видно, першого промислового зразка, важкі крісла і круглий, схожий на тумбу, стіл. Але не меблі вразили Гармаша. Здавалося, він потрапив у музей або шкільний кабінет. Два глобуси, більший і менший, на серванті, третій, величезний, у кутку на підлозі, вся стіна завішана географічними картами, інші дві оперезані стелажами.

— Сідайте, Юрію Сергійовичу, я зараз. — Підполковник вийшов на кухлю, і Юрій подумав, що начальник, мабуть, трохи дивак і, певно, тому ніколи не запрошує колег до себе, а його покликав сьогодні, можливо, на прощання.

Несподівано відчув — не хочеться думати, нібито востаннє розмовляє з Вовченком. Підійшов до книжок: мандрівки, мандрівки, географічні назви, новенькі книги й старі фоліанти, на яких давно стерлися літери, позолота…

Вовченко застав його за розгляданням книг.

— Тут багато цікавого. Від перших мандрівок Марко Поло та Афанасія Нікітіна до «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Це моє «хобі» — подорожі, відкриття, географія, — сказав підполковник. — Адже за фахом я географ… Учитель. — Він перехопив здивований погляд Юрія. — Так-так. Але після університету лише рік викладав. Потім життя потекло по іншому каньйону… Я теж борюкався, мене спитали: «Воля партії для тебе закон? Виконуй, солдате, наказ». Так я опинився на курсах офіцерів міліції. Працював у карному розшуку, потім перевели у відділ боротьби з розкраданням. Але в душі, — він засміявся, — ніколи не перестану бути географом. Люблю вільної години повернутися у світ сміливих благородних мандрівників, які заради науки ладні пожертвувати життям… А ось і чай!

Юрій обернувся. В домі Вовченка його сьогодні чекали несподіванки.

З блискучим чайником у руці до кімнати ввійшла Віра Дмитрівна Якимчук — працівниця управління. Частенько лейтенант брав у цієї тихої, мовчазної жінки різні папери, віддавав їй на збереження документи і не здогадувався, що вона — дружина його начальника. Жодного разу не бачив її ні в коридорі свого відділу, ні, тим більше, в кабінеті Вовченка…

— Здрастуйте, товаришу Гармаш! Чому так дивитесь? — І привітно всміхнулася. — Не впізнаєте? Сідайте до столу.

«Чай» виявився справжньою вечерею, після якої Віра Дмитрівна непомітно зникла з вітальні, залишивши чоловіків самих.

Потроху розмова повернулася до животрепетних справ.

— Ви цього ще не знаєте, Юрію Сергійовичу, — говорив підполковник, — але коли людині минає п'ятдесят, вона з вершини років мимоволі починає оглядати своє життя, оцінювати його. Правда, іноді й молоді люди над цим серйозно замислюються. Найкращий приклад — Микола Островський. Не пам'ятаю дослівно, але яка значуща думка! «Найдорожче в людини — життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки…» Як часто замолоду над цим, на жаль, ми не замислюємося… До речі, — він засміявся якось по-дитячому щиро, ніби сам дивуючись своїм висновкам, — і крадії десь під старість оглядають своє життя. Награбовано, наховано, складено і грошей, і золота, а навіщо? Для чого жив? Для чого крав, ховав? Тільки для того, щоб переконатися, що це безглуздо, що в могилу з собою нічого не візьмеш? Декотрі міркують: для дітей, забезпечити їм безтурботне існування. А безтурботного існування не виходить! Виховані в атмосфері нечесності, лицемірства, брехні, такі діти, зіп'явшись на ноги, природно, не дуже шанують батьків… І тоді починається тяжке прозріння. Шахраї мало не виють від досади, що ризикували все життя, крадучи для невдячних діточок, а повернути ж роки не можна. Такі літні злочинці, коли їх обеззброюєш фактами, легше вдаються. В їхній душі усвідомлення безглуздості свого життя вже зробило надлом, і вони відпираються здебільшого тільки з почуття страху перед розплатою… Мені з висоти моїх, насмілюсь сказати, не безцільно прожитих років, легко говорити з такими… Але колись… — Вовченко зробив паузу, на обличчя хмаркою набіг смуток, та швидко обличчя підполковника знову проясніло. — Колись і в мене були сумніви, а може, просто тяжко було бабратися в усякому бруді. Хотілося повернутися до дітей, до географії.

Особливо потерпав у дні війни. На фронті точилися бої, лилася кров, а я морочився в глибокому тилу з розкрадачами, спекулянтами. Так було, поки не зрозумів, що ведемо війну на два фронти: один видимий, гарячий, де сунуть фашистські орди, другий непомітний, і ворог — тихий, в образі валютника, який скуповує золото, таке потрібне для оборони…

— Ну, — промовив Юрій, — війна давно скінчилася. — Він так це сказав, ніби боронився від почуттів, які викликала в нього розповідь Вовченка. Адже перед ним постала своя маленька кімната, портрет батька…

— Справді, видимого фронту, де вибухають снаряди і строчать кулемети, давно немає… Але хіба ви не ведете бій із своїми «хіміками». Де взялись вони, чому такі злочини ще є — дуже складне питання. Тут і так звані пережитки капіталізму в свідомості, і наслідки війни, і згубний подих чужого світу. Нема йому в нас поживного грунту, але у декого ще залишилися мікроби зажерливості, здирства, егоїзму, які при слушній нагоді оживають, як палочки Коха. Є чудовий вираз: «Мертві хапають живих…» Так і тут. У нашому суспільстві це ніби відгомін давньої класової боротьби конаючого світу…

Довго розмовляв цього вечора Вовченко із своїм молодим колегою.

У коридорі, коли Юрій одягав плащ, підполковник раптом схопився за голову.

— Склероз починається, — поскаржився він. — Ви казали ранком про рапорт. У чому річ? Що сталося?

— Боюсь, не вийде з мене путнього оперативника, — зам'явся Юрій. — Без року тиждень працюю, а от уже вскочив у халепу з Божком.

— Злякалися? — іронічно протяг Вовченко.

— Та ні, товаришу підполковник, — рішуче відповів Юрій. — Не злякався… Просто — наче сам не свій.

Розмовляючи з Вовченком, він не помічав, що бгає пальцями в кишені плаща складений учетверо рапорт.

— Подумайте. Тільки добренько, — погодився підполковник. — Силоміць тримати не будемо. Але, по-моєму, з вас вийде хороший оперативник… А Божко? Що ж! І не таке буває… Поки що