Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Таксі довезло мене до рогу вулиці Рен. Я пройшовся трохи, щоб спробувати свої сили. Все йшло гаразд. Уже звернуло з обіду, і я вирішив зайти до кав'ярні «Де Maгo» випити склянку віші[15]. Вмостився в залі на канапі й неуважно дивився на бульвар. Нараз мені шпигонуло в серце — на терасі кав'ярні, відділеній од мене лише грубою шибкою, я побачив знайомі вузькі плечі, лисину на тімені, сиву потилицю, плескаті й відстовбурчені вуха: за столиком сидів Юбер, уткнувшись у газету і водячи туди-сюди короткозорими очима. Мабуть, він не помітив, як я зайшов. Моє хворе серце поволі перестало калатати. Мене пойняла зловтіха: «Я тебе вистежую, а ти й гадки не маєш!»

Отакої! А я думав, Юбер може сидіти на терасах кав'ярень лише на Великих бульварах[16]. Що йому робити в цьому кварталі? Не міг же він забрести сюди знічев'я, без якоїсь мети?.. Я поклав собі зачекати і наперед заплатив за віші, щоб піти при першій потребі.

Мабуть, він когось чекав, бо все позирав на годинника. Я здогадувався, хто зараз прошмигне між столиками й підійде до нього, і був майже розчарований, коли побачив, як із таксі виходить Женев'євин чоловік. На голові Альфреда красувалося канотьє[17], зсунуте набакир. Далеко від дружини, цей куций сорокалітній гладун ожив душею, вичепурився в надто ясний костюм і яскраво-жовті черевики. Провінційна дженджуристість мого зятя різко впадала в очі поряд із стриманою елегантністю Юбера, який, за словами Ізи, «вдягається, як Фондодеж».

Альфред скинув капелюх і витер спітніле чоло. Потім одним духом вихилив принесений йому аперитив. Його свояк підвівся і глянув на годинника. Я наготувався рушити за ними. Вони, безперечно, сядуть у таксі. Спробую й собі взяти таксомотор і вистежити їх, хоча це буде нелегко. Але й так уже добре, що я їх викрив. Я почекав, поки вони вийдуть на тротуар. Таксі, проте, вони не гукали, а подалися пішки через площу. Вони гомоніли про щось, прямуючи до Сен-Жермен-де-Пре. Ото диво, ото радість — обидва зайшли до церкви! Навряд щоб навіть поліцейський відчув таке щастя, побачивши, як злодій заходить у пастку; я навіть трохи захекався від хвилювання. Довелося зачекати: вони могли обернутися, — син мій, правда, короткозорий, зате в зятя око метке. Тамуючи нетерпіння, я хвилини зо дві постояв па тротуарі, а далі й собі піднявся на паперть.

Було це десь пополудні. Обережно ступаючи, я перейшов безлюдний приділ і невдовзі переконався, що тих, кого я шукав, немає там. Мені навіть майнула думка: а що, як вони помітили мене і зайшли сюди, щоб замести слід, а самі гайнули бічними дверима. Я повернув назад і надумав обійти правий приділ, ховаючись за величезними колонами. І раптом у найтемнішому кутку я вгледів їх. Обидва сиділи на стільцях, а між ними хтось третій покірно зігнув згорблену спину. Поява цього героя нітрохи мене не здивувала. Я ж щойно чекав у кав'ярні, що до столика мого законного сина приповзе цей нікчемний хробак Робер.

Я передчував цю зраду, але з утоми, з лінощів мені не хотілося думати про неї. Від першої нашої зустрічі мені стало ясно, що в такого нікчеми, в такого раба тільки страх у животі, а в його матері ще живе в пам'яті судове переслідування, от вона й порадила йому домовитися з моєю родиною і продати таємницю якнайдорожче. Я дивився на карк цього дурня. Він сидів затиснутий між цих двох солідних, певних себе чоловіків. Один із них Альфред, щира душа, думає тільки про свою користь, далі свого носа нічого не бачить (а втім, для нього так ліпше), а другий, мій любий синок Юбер, маючи і довгі руки, і великі ікла, поводиться з людьми круто і владно — риса, успадкована від мене. Робер здається зовсім безпорадним проти нього. Я стежив за ними з-поза колон, як іноді стежиш за павуком і мухою, заздалегідь поклавши собі розчавити і муху, і павука. Робер дедалі нижче хнюпив голову. Певне, він спочатку був заявив: «Навпіл…» Йому здавалося, сила за ним. Але вони миттю розкусили цього бовдура, він видав себе з головою і тепер уже ніяк не міг водити на шворці інших. Тільки я, невидимий свідок цієї боротьби, знав, яка то вона марна і даремна, і почував себе всемогутнім божеством; і я сміявся, ладний розчавити цих нікчемних кузьок своєю всесильною рукою, розплющити під своєю п'ятою цих сплетених гадюк.

Не збігло й десяти хвилин, а Робер уже не смів і писнути. Юбер говорив без угаву, певне, давав накази, а той з усім погоджувався, дрібно киваючи головою, і так горбився, що спина його стала геть кругла. Альфред, вивернувшись па плетеному стільці, погойдувався, заклавши ногу на ногу, і захиляв голову, — мені видно було, ніби вивернуту, його масну, смагляву, лискучу пику, облямовану чорним заростом.

Нарешті вони підвелися. Я рушив обережно слідком. Вони простували поволі. Робер дріботів посередині, похнюпившись, як той злодій між двома поліцейськими: заклавши за спину великі червоні руки, він бгав у них поношений м'який капелюх брудно-сірого кольору. Я подумав, що мене вже нічим не здивуєш, але помилився: коли Альфред і Робер переступили поріг, Юбер, приставши, встромив руку в кропильницю з святою водою, потім вернувся до вівтаря і широко перехрестився.

Тепер мені не було чого квапитися, турбуватися. Нащо йти за ними, вистежувати? Я знав: того самого дня ввечері чи десь назавтра до мене прибіжить Робер і прохатиме якнайшвидше виконати мої наміри. Як його зустріти? Я ще мав час подумати. Я відчув утому і сів перепочити. Зараз найбільше мене цікавило й страшенно дратувало Юберове святенництво. Якась молода, скромно вбрана дівчина, непоказна на вроду, сіла па стілець попереду і, поклавши біля себе коробку з-під капелюшка, стала навколішки. Я бачив її профіль і злегка похилену шийку, її очі