Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Лівія, промовисто свідчить про те, що саме в той час проросла римська ідея завоювання світу. Драматичний та епічний опис змагань, що точилися сто років, наче має за взірець Троянську війну. Місто остаточно впало у 396 році до Р.Х. (після десятирічної облоги, як Троя), населення було взяте в рабство чи знищене, скульптура Юнони відтепер прикрашатиме новозбудований римський храм на Авентині. Доля Етрурії вирішена. Занепад чудових етруських міст: Тарквінії, Кере, Вульчі, Вольсінії — тепер уже є тільки питанням часу.

Того ж дня, як повідомляє Непос, коли жорстокий Марк Фурій Каміл здобув Веї, в долину По увірвались орди кельтів. Етрурія оточена зусібіч. Кельти, щоправда, спершу вдовольнилися захопленням родючої долини (вони створили там Передальпійську Галію), але їхні грабіжницькі рейди виснажують країну. Війна з римлянами, попри всю її жорстокість, є однак війною двох рівних собі, близьких рівнем цивілізованості партнерів. У ній можна вдаватися до прийнятих засад тактики й дипломатичної гри. Анархічні банди варварів спадали мов град, посуха і пошесть. Вони, мабуть, будили таке ж відчуття жаху й безпорадності, як напади вікінгів на середньовічну Європу.

Кажучи про боротьбу етрусків із римлянами, ми чинимо помилкове узагальнення. Далебі Етрурія ніколи не була державою в сучасному розумінні цього слова, — то була конфедерація міст і підлеглих їм теренів без виразного політичного центру, подібно до того, як діялося в античній Греції. Щоправда, існувало явище так званої гегемонії (Тарквінія, Кере, відтак Кіусі), але політику кожне місто вело окрему. Це незмірно полегшувало дії римлян. Ніколи об’єднані армії етрусків не зійшлися в бою з римлянами. У період смертельної загрози для одних міст інші укладали угоди з Римом чи байдуже спостерігали за катастрофою у сусідів. Етруски також не зуміли скористатись у власних інтересах тимчасовими поразками противників, як-от під час самнітських воєн. Натомість римляни методично, з латинською послідовністю виводили з боротьби один пункт опору за іншим. Якщо вони укладали перемир’я, то лише для того, щоб підготуватися до наступної кампанії. Мир для етрусків означав фаталістичне очікування на удар. Їхня тактика полягала в розпачливому опорі.

Можливо, образ долі етрусків є результатом того, що ми бачимо їх винятково у світлі чужинських джерел. Таким чином, вони виступають наче об’єкти історії, а не свідомий суб’єкт, який виправдовується, пояснює свої поразки, прохає про милосердний вирок нащадків, про ласку зрозуміння.

Якщо навіть погодитися, що нам відомі всі істотні факти історії Етрурії, якою ж бляклою та абстрактною виглядає розповідь про них поруч із історією Риму, повною барвистих постатей — героїв, сенаторів і генералів. Проте цей брак тепер компенсує нове бачення історії людської раси та вказує на біологічний характер явища цивілізації. Історія етрусків є ніби історією вимерлого ґатунку тварин. Високий, наче й нелюдський, спостережний пункт.

Спершу етруські міста-держави були монархіями, на чолі яких стояв суверен, lucumo, котрому належала релігійна, законодавча та військова влада, тобто абсолютна. Криза цієї влади окреслилася, подібно як і в Римі, між VI і V століттями до Р.Х., і так само, як у всьому світі, символи виявилися більш живучими, ніж те, що вони спершу означували. Золота корона, sella curulis — трон, оздоблений слоновою кісткою, лікторські різки й двосічна сокира (подібна до мінойської) були «запозичені» римлянами і стали атрибутами вищих урядовців і тріумфаторів. В Етрурії на зміну давній монархії прийшла влада олігархів, котрі боронили свої привілеї від загрози єдиновладдя та плебейських рухів, які, попри бунти, що спалахнули, скажімо, у 264 році до Р.Х. в Вольсінії, не змогли модифікувати негнучкої та складної соціальної системи. Аристократичній етруській державі було чуже поступове вирівнювання відмінностей між патриціатом і плебеями, відоме з перших століть римської республіки. Навіть дивовижні митці — грецькі ремісники, які дуже рано оселились у Тосканьї, мали у цій країні політичний статус метеків. Що й казати про рабів? Їхня доля була не кращою, ніж в інших античних державах, про що свідчать бунти, які топили в крові. Не варто вірити тому, що розповідають про лагідність етрусків сентиментальні романісти, чи сценам із фресок (адже вони є кінофільмом із життя вищих сфер), де між столами учти метушаться прекрасні чашники, флейтисти й танцюристи.

Тисячі невеличких скульптурних зображень етруських воїнів, котрі можна побачити в італійських музеях, збуджують почуття захвату й лагідного співчуття водночас. Стрункі тіла, прекрасні голови, прикрашені шоломами, списи, які вони тримають легко, наче пір’їни, радше асоціюються з балерунами, ніж із кровожерними солдатами. Всупереч цим естетичним сугестіям, армія тіренців радше за все була загалом бойовою і вже напевно дуже добре спорядженою та організованою. На знайденій поблизу Болоньї бронзі вона зображена у марші. На чолі перебуває кавалерія, відтак піхота, виразно поділена на три шереги: першого удару і двох важко озброєних ліній. Похід замикають легко озброєні вояки. Це докладно відповідає поділові римського легіону на hastati, principes і triarii[46]. Навіть у цій царині етруски стали — собі на згубу — вчителями римлян.

Втім, що таке стратегія і панцер у порівнянні з божою громовицею і записаними на небесах долями? Етруски, поза всяким сумнівом, були одним із найбільш релігійних народів античності, але їхня віра, якщо вона й дарувала їм розраду, то не окрилювала, як арабів чи євреїв. Навпаки, вона змогла обплутати своїх адептів щільними тенетами фаталізму.

На противагу грецькій чи римській релігії, то була об’явлена релігія. Певного дня з борозни землі очам здивованого землероба Таркона, засновника Тарквінії, явилася надприродна істота. То був бог Тагес. Він мав постать дитини, проте мудрість старезного дідугана. На вигуки переляканого Таркона збіглися люди. Тагес почав їх повчати.

Тим, що ми знаємо про етруську релігію, завдячуємо римським, грецьким і візантійським коментаторам. Ці коментарі походять із пізнішої епохи, коли цивілізація тіренців уже померла. Мабуть, саме цим можна пояснити мізерні відомості про те, що становить квінтесенцію релігії, тобто метафізику й моральність. Увага коментаторів зосереджена переважно на її, якщо так можна сказати, технічному аспекті — ворожбитстві, згідно з переконаннями античних письменників — genetrix et mater superstitionum[47].

«Етруська дисципліна» — так її називали римські інтерпретатори — була кодексом правил, які регулювали стосунки