Читати книгу - "Балакучий згорток"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цієї миті до печери ввійшов вовкулака. У мерехтливому світлі вогнища він здався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.
— Не розмовляти! — голосно і злісно гаркнув він. — Я ж вам вже казав!
— А щоб ти обсмалив собі гризло, — задерикувато огризнувся Пітер.
— Атож, — підтримав його Саймон, — ми маєм повне право говорити, хіба ні?
— Ні. Такий закон, — буркнув вовкулака та й влігся біля вогнища.
— Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в’язні? — обурено запитала Пенелопа. — Не будьте дурнями.
Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:
— Ми не дурні! Ми зловили вас усіх, і це було зроблено навіть дуже розумно, так що сидіть тихо.
Усі замовкли, тільки вогнище потріскувало. І раптом вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і витріщився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Діти й вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався на лапи, його шерсть настовбурчилася, він загарчав на дивну істоту:
— Стій, ти хто?
— Р-р-р, — відповіла гусінь, — р-р-р, друг.
— Який іще друг, — вже трохи занепокоєно допитувався вовкулака.
— Я жаболака, — відповів знайомий дітям голос. — Я жаболака, й мене прислали сюди з дуже важливим подарунком для ватажка вовкулаків.
Дивне створіння наблизилося до вогнища, й діти побачили, що це Етельред із великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.
— Що за жабулака? — запитав ошелешений вовкулака.
— Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? — зневажливо кинув Етельред. — Значить, погано тебе вчили.
— Я дуже добре навчений, — обурився вовкулака.
— Ти? Добре навчений? І ніколи не чув про жаболаків? — глузував Етельред. — Дорогенький, на твоєму місці мені б було соромно зізнатися, що мені не відомо, хто такі жаболаки.
— То хто ж це такі? — розсердився вовкулака.
— Вони такі самі, як вовкулаки, — відповів Етельред, — тільки ще небезпечніші, ще лютіші та ще хитріші.
— Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, — обурився вовкулака. — Я тобі не вірю.
— Ти що, звинувачуєш мене в брехні? — перепитав Етельред. — Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.
— Я не казав, що ти брешеш, — швидко взявся виправдовуватись вовкулака. — Я тільки сказав, що не вірю тобі.
— Ну, це вже краще, — ніби подобрішав Етельред. — То де ваш ватажок? Мені треба передати йому подарунок.
— А який подарунок? — підозріливо поцікавився вовкулака.
— Це для ватажка, а не для тебе, ясно? — відрубав Етельред. — Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулаків, жаболаків і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.
— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?
— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку з-під маскувальної вати. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб'ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулаків.
— Тобто, якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.
— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш ватажок по тому, як увітре це все собі в хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.
— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.
— Так, — погодився Етельдер, — навіть забагато для одного.
— Слухай-но, а може, ти б міг дозволити мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що ватажок не помітить.
— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, і в мене нема на таке жодного права.
— Ну будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця.
— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?
— Так, так, так, звичайно обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.
Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвоста. Діти відчули сильний, гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезинфікувати подряпини й синці.
— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків, тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жабулака.
— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив з вогнища палаючу гілку та кинув її на хвіст вовкулаці.
Медичний спирт умить спалахнув, увесь хвіст вовкулаки охопило полум’я.
— А-р-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о, мій хвіст!
— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.
— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!
— На твоєму місці я побіг би до води та змочив його, — порадив Етельред. — Охолодив би.
І далі виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери й кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.
— Хай трішки побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.
— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.
— Неймовірно! — продовжив Пітер.
— Чудово! — додав Саймон.
— Так, — сказав Етельред і почервонів, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать майстрів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.
— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.
— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.
Етельред відкрив ножа та діловито заходився розрізувати мотузки.
— Ну, — сказав він, — коли я повернувся на човен і побачив,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балакучий згорток», після закриття браузера.