Читати книгу - "Репетитор"

Сакс і маст дай[7] виходить!

Рудий меломан з сі-ді плеєром у руці і довгим чубчиком на поголеній голові, похитуючись зовсім не в такт усеохопному музону, відреаґував першим:

— Що він хоче?!

Андрій підійшов до меломана впрост, витягнув йому з вуха одного навушника, коротко повідомив:

— Від тебе особисто — нічого! — і поставив навушника, звідки взяв.

Той кивнув на колонки, з яких потужно бив у барабанні перетинки інший сучасний хіт:

— Скільки можна то слухати!

— Рікі Мартін, — підтакнув Андрій. — У стерео — зовсім непогано. Але «Аеросміт» краще, — вказав він на плеєра на колінах у рудого.

Той скривив ув усмішці губи, виказуючи повну солідарність з Андрієвою позицією і лише потім збагнув, що той визначив групу «Аеросміт» всього за якихось кілька секунд, почувши її з навушника серед гуркоту інших звуків.

Він не знав, що Андрія добряче надресирував Славко, даючи на хвильку послухати певний твір після кількагодинних хіт-парадів, а відтак вимагав угадати виконавця. «Психологічний тренінг», — пояснював він.

— Володя, — простягнув руку рудий.

— Андрій.

— А «Емінем» слухаєш?

І тут народ заворушився. Восьмеро юнаків і дівчинка, яка підкреслено не звертала уваги на сторонніх, нашорошили вуха. Під їхніми поглядами Андрій почувався, як на перехресному допиті: не спіткнутися б, не втратити б те, що, так несподівано здобув. Хоча… хіба має значення, що про нього подумають ці шмакодявки з Остапом на чолі?

Хіба має.

— Реп? Не надто. «А-ха», «Еврісмікс»…

— «Світ Дрімс»? Піде.

Дівчинка зіскочила з канапи й підійшла до них. Бузковий колір їй личив. Так само як обтислий одяг. Навіть жуйка нічого не псувала.

— А я кайфую під «Роксет». Оля. Скрути трохи! — напівобернулась до Остапа, водночас подаючи Андрієві руку.

Остап слухняно приглушив звук. Андрій слухняно потис долоню. Делікатна. Але не слабка.

— Не хочеш прогулятися? — спитала вона, не відбираючи руки.

Фіолетова туш для вій, фіолетова помада. Приємна й цікава. Ще трохи — і все чоловіче населення цієї країни оголосить йому війну.

— Шкода, що я жонатий.

Вона здивовано кліпнула. Приваблива. Здається, ще не розбещена.

Шкода, що він у цьому домі має інші плани…

— І троє дітей, — усміхнувся він.

Вона засміялася і неспогадано зиркнула йому через плече.

— А це хто до нас прийшов?

«Це» стояло на порозі у білих, заляпаних аквареллю штанцях, та замість пензлика тримало в руках — чого можна очікувати від лікаревих дітей? — пляшечку з вітамінами.

— Я прочитала, прочитала! У-ни-ди-е-ви-і-ти.

Остап не встиг відкрити рота, як Оля ухопила дитину на руки і закружляла з нею:

— Дивіться, які ми гарні!

Заперечити ніхто, звісно, не міг. Навіть Віра, яка, на думку Андрія, такого поводження з собою мала б не допустити.

— А як ти звешся? Скільки тобі рочків?.. Чого смієтесь, я завжди хотіла мати сестру… А покажи-но… — і пішло-поїхало.

Позбувшись песиків, кімната наповнилася життям, незримо й відчутно змінився її пульс, стрімко зросла кількість гемоглобіну, який, як подейкують лікарі, приносить життєдайний кисень.

І Андрій зі своєю анемією відчув себе тут зайвим. Цей дім більше не потребував репетиторів. Настав час рушати звідсіль.

Шкода…

— А як щодо Робі Вільямса?

Андрій стрепенувся, ледве не зашпортався на порозі, та ще й, обертаючись, вдарився ліктем об одвірок.

Тим часом Остап, спокійний як двері, повторив запитання, звертаючись нібито до всієї компанії, та вони обоє знали, що воно адресувалось особисто Андрієві Шелепінському, і ЦЕ виглядало найдивовижнішим з усього, що трапилось у цьому домі.

Просто взяти і запропонувати примирення. Першим! Як компакт-диск: хочеш — бери.

Треба буде у нього повчитися.

— Робі Вільямс? — перепитав Андрій. — «Стронг». Піде?

Коли Андрій спускався донизу, новий музон м’яко штурхонув у плечі й поплив квартирою.

Узяти і запропонувати. Примирення. Як просто.

Просто подякувати за своє народження. За те, що своєю з’явою на світ зобов’язаний якомусь дурнуватому, давно забутому навчальному предмету, а не почуттям. За те, що маму забули ще швидше, ніж той предмет.

Примирення — це заскладно. Легше вбити.

Цікаво, як воно — вбити?

На шкірі дрібними колючими сніжинками проступили сироти. Він загадав: якщо перетне передпокій, і ніщо його на цьому шляху не зупинить, то сюди більше ніколи не повернеться, а якщо зупинить…

Задзвонив телефон. Андрій саме нагнувся за кросівками, як згори пропищало:

— Візьми слухавку, тато джвонить!

Здається, ним почало трясти.

Цікаво, а якщо він зараз розповість правду, УСЮ правду, — як її сприймуть на тому кінці дроту?

— Алло!

— Андрію! Хочу попросити тебе про послугу. Приїхали американці, ми будемо оперувати десь до десятої-одинадцятої. Залишишся з Вірою? Не хочу завантажувати пані Марію, вона і так часто затримується. Два долари за годину понаднормово.

— Два долари за годину? А ви не могли б повернутися вранці?

— Тоді домовились.

— Ігоре Васильовичу, я хочу вам сказати…

— Вибач, але в мене