Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Чого чекаєш? — спитав Амбрас, торкнувши Берінга за плече.

Лілі відімкнула навісний замок, зняла ланцюг з оббитих бляхою дверей і ввійшла до вежі; на них вона більше не озирнулася, тільки, вже непомітна у темряві, гукнула до собаки.

Берінг увімкнув у «Ворони» задній хід, прим'яв зарості палючої кропиви і однією рукою спробував заштовхнути на заднє сидіння дога, який досі кидався на вітрове скло, бачачи лабрадора. А той, без нашийника й ланцюга, зробив декілька ковтків замуленої води з калюжі і врешті побіг до вежі, за своєю хазяйкою. Місце! — сказав Амбрас, і Берінг відчув, як холоне в нього на руці собача слина.

Коли «Ворона» вже котилася уздовж соснової алеї до вілли, сонце піднялося над горами. Берінг днями залатав вибоїни на під'їзній дорозі — сотні лопат піску та жорстви перетягав. Тому їхати яскраво освітленою алеєю було спокійно — і водій заспокоївся. Тепер, якщо він на кілька секунд заплющував ліве око, з поля зору, звісно, багато що зникало, але зникала й пляма. Таким чином, друге око було ціле й неушкоджене. Неушкоджене.

Собача зграя оточила їх щільним мовчазним кільцем; метляючи хвостами й звісивши язики, пси супроводжували їх коридорами вілли до кухні. Там, ще до того, як Амбрас звелів йому запалити вогонь на плиті і зварити кави, Берінг мав приготувати собакам харч, і від утоми порізав руку. Кров капала на свинячі шлунки та м'ясні обрізки, капала на вівсянку, яку він збирався змішати з м'ясом, забризкала кам'яні плити кухонної підлоги. Найголодніші зі зграї принюхувались до крові, але спершу втягнули язики до пащ, щоб не торкнутися її.

Амбрас прийшов на кухню якраз у той момент, коли Охоронець ганчіркою і холодною водою намагався спинити кровотечу. Він наказав негайно викинути брудну ганчірку, після чого обробив рану йодом, забинтував і закріпив пов'язку лейкопластирем з армійської аптечки. Потім він розклав по мисках собачий харч, очистив піч від попелу, допоміг Берінгові розпалити плиту й сам зварив каву.

Амбрас, який в теплу пору року багато ночей поспіль проводив у плетеному кріслі на веранді, оточений своїми псами, і після цієї безсонної ночі не виглядав утомленим. Берінга він відпустив на весь день, а сам у супроводі лише попелясто-сірого дога підійшов до човнового сараю і там запустив сигнальну ракету: так він іноді викликав паром до вілли, а потім прямо з гнилих містків стрибав на облавок. Поромник, який кожного ранку чекав на начальника каменоломні біля моорського причалу, відповів на його вогненний сигнал протяжним гудком сирени, який залунав над бухтою, проник до коридорів вілли «Флора» і до глибин утоми Берінга. Потім понтон відчалив від пірса і взяв курс на човновий сарай у заростях очерету.

Берінг, не роздягаючись, лежав у своєму ліжку в більярдній і з розплющеними очима снив під музику програвача — про концерт Паттона і руки Лілі. Темна цятка в оці здавалася тепер лише незначним розладом, який точно зникне після кількох годин сну. Про глибокий поріз на руці він уже забув. Навіть коли він заплющив очі, а темна мітка все ще танцювала в тому пульсуючому туманному багрянці, яким стає приглушене під повіками ранкове світло, він уже не боявся. Втома була більшою за будь-який страх.

Серед барабанної канонади із запилюжених динаміків, що стояли коло його ніг, Берінг заснув, і снився йому вихор, діра, де, закручуючись, зникала небесна блакить. Залишалася тільки всеохопна чорнота. Він не прокинувся, коли платівка закінчилася і голка тонарма, вискочивши зі спіралі доріжок, стала виписувати у повітрі півкола, супроводжувані ритмічним клацанням. Тим часом вітер надворі вщух. Клацання тонарма звучало в тиші так монотонно, як цокання годинникового маятника, а Берінгу снилися стрибучі кульки, що яскраво спалахували в темноті й знову згасали.

Вілла «Флора» в ці ранкові години була дуже тихим домом. Собаки дрімали в тіні веранди, ліниво валялися на приступках зовнішніх сходів, що вели до парку, або тинялися коридорами — але жодна не гавкала. Часом здавалося, ніби вони, нашорошивши вуха, прислухаються до дихання Берінга. Вони також лишилися тихими, навіть коли на горбочку по той бік оброслого плющем паркану з колючого дроту, який, як і раніше, захищав віллу, з'явився збирач хмизу. На такій значній відстані цей чоловік, звісно, не бачив, як сім або вісім собак слідкували за кожним його рухом, і не чув, як вони продовжували глухо гарчати, коли він зі своєю заплічною ношею, навіть не запідозривши небезпеку, зник поміж деревами. Сонце здійнялося високо над парком. Пташині голоси чулися все рідше і врешті змовкли в полуденній спеці. Наставало літо. Почалася друга половина дня. Берінг спав.

І, звісно, першим, що він побачив, прокинувшись під вечір, була чорна пляма. Діра. Вона не зникла. І хоч як він моргав, тер повіки, навіть занурював голову в повний умивальний таз з водою і то розплющував, то заплющував очі під водою, поки від браку повітря погляд зовсім не скаламутився, — діра не зникла ні цього вечора,

ані наступного дня,

ані через тиждень,

ані через два…

Щоправда, вона не збільшувалася.

Коли Амбрас у ці тижні питав його про поріз на руці, який погано гоївся, розмовляв із ним або просто дивився на нього, Берінг постійно опускав голову, боячись, аби Собачий Король не помітив пляму в його оці. Він почав відповідати на питання питанням і відволікати увагу хазяїна від своєї персони, мимохідь згадуючи про ушкоджену лапу однієї з собак у зграї, заводячи мову про якусь запасну частину, потрібну для «Ворони», а то й просто показуючи на порожній човен на березі озера, на верхівця, що наближався, або на стовп диму на Сліпому березі: Що там діється? Ви чекаєте на відвідувача? Це не човен секретаря? Він відволікав Амбраса так вправно, що при всій недовірливості йому й на думку не спадало, що Охоронець ховає від нього очі і своїми питаннями намагається всього-навсього втримати його подалі від певної таємниці.