Читати книгу - "Захребетник"

— Брешеш! — гавкнув у відповідь песиголовець. — Він дужий. Упорається…

— Славний ти хлопець, Домінго. І на гончаках тямишся, і на хортицях та ярчуках. А про нашого брата — ні вуха, ні рила, — ти вже пробач за прямоту…

Немов підслухавши їхню розмову, на стежці, що вела до Мармурового стрімчака, з’явився чоловік. Він ступав повагом, ледь накульгуючи та спираючись на тростину з палісандра. Вітер куйовдив сивого чуба й шарпав краї вовняної накидки, у яку мерзлякувато кутався чоловік.

Першим його помітив лейб-скороходець.

— Тихіше, добродії! Незручно…

Віц-барон похлинувсь якимось своїм аргументом, захекався, вирячивши очі та червоніючи. Домінго ж пхиркнув і заходився хлебтати ель довгим рожевим язиком, трохи роззявивши пащу. Ікла песиголовця викликали повагу чи навіть заздрість.

Не глянувши на сперечальників, чоловік проминув альтанку й зник за поворотом. Здавалося, він пропав у гущавині буйних кущів дружинника з рясними темно-пурпуровими, схожими на краплі крові ягодами.

— Ні, не жилець, — упевнено повторив Борнеус, коли спромігся знову здобутися на слово. — Я вчора чув: він читав вірші. Вголос. Сам собі. Коли хтось вірші вголос товкмачить, і не за гроші чи, скажімо, для панни серця. — все, іди на дно! Стругай дошки на домовину. Це я вам точно кажу.

— А я вірші люблю, — повідомив раптом Домінго й відставив кухля. — Тужливі. Слухаєш — і вити на місяць хочеться…

— Але ж ти їх уголос не читаєш?

— Не читаю, — сумно погодився песиголовець. — Голос у мене для віршів не годящий. Зате вити вмію майстерно. Душевно. Показати?

— Не треба! — завбачливо зупинив песиголовця скороходець. — Лікарі докорятимуть. Скажуть: що це ви, як на небіжчика…

— Гаразд, не буду. А цей… Видряпається. Є в ньому щось наше… Дарма, що похмурий.

Віц-барон, анітрохи не переконаний словами песиголовця, із сумнівом похитав головою та узявся за глечик.

Іти було важко. Ліву ікру діймала судорога, але він, як упертий механізм, прямував стежкою, налягаючи на міцну тростину. Коли б ще не це тремтіння в руках… Тіло не слухалося: кожна частинка — зі своїми примхами, і невідомо, котра надумає комизитися наступної миті.

Він упорається. Це минеться. Колись таки минеться.

Він ні про що не жалкує. Що зроблено — те оплачено.

Усе чесно.

Джеймс дійшов до підніжжя стрімчака, де любив бувати у вільний час. Дозвілля в нього тепер було доста. Присівши на мохастий камінь, він дістав томик віршів аль-Самеді — подарунок Азіз-бея. Із книгою практично не розставався, вивчивши карбовані рядки напам’ять.

Найчастіше на думку спадала «Касида про Джерело Життя».

— Рухлий прах під каблуком, — повторив Джеймс.

І якийсь час сидів мовчки.

Смеркало. Вітер шелестів у соснах. Удалині, над Старими Ботоцями, набирало сили надвечір’я, схоже на оніксовий келих із неоковирною плямою-синцем. Нарешті Джеймс підвівся й вирушив далі, до Шегецького озера. Дев’ятсот тридцять сім кроків від будинку до стрімчака. На сто вісімдесят кроків більше — від стрімчака до пружка води. Двічі кожного дня, вранці та ввечері. Йому потрібно більше рухатися. Розминати ноги, змушувати працювати неслухняні м’язи — хоч би що там казали лікарі.

Майстер Фортунат, котрий навідався до нього минулого місяця, такої ж самої думки.

Операція далася важко, виникли серйозні ускладнення. Венатор його попереджав. Що ж, магові побоювання значною мірою справдилися. Але могло бути гірше. Ще гірше. Він принаймні залишився живий, не збожеволів, самотужки рухається…

І по спині вже не бігають мурашки.