Читати книгу - "Присмак волі"

Цього ж вечора всі стали готуватися до походу, кожен займався своїми кіньми, а дехто лагодив одяг та ремонтував взуття. Андрій з Іваном і собі стали перевіряти підкови, потім погострили шаблі, купили в лавці польського пороху, приготували собі харч на дорогу. Вечеряли всі спокійно, і ніхто на хлопців не звертав уваги, а поївши, всі кинули монети за вечерю та пішли лаштуватися до сну.

їм довго не давали заснути: було чути лемент підпилих козаків, що готувалися до походу і прагнули надолужити своє, бо в поході навряд чи вип’ють. Рано-вранці — півні ще й не співали утретє — валка возів уже витягнулась ланцюгом до походу під Білу Церкву, на допомогу Богдану Хмельницькому. Іван та Андрій також були готові вирушити в далеку дорогу, вони гарцювали на конях і спостерігали, як військо збирається в похід. Частина козаків уже чекала в степу, поки переправиться решта війська, і хлопці були разом з усіма, аж поки сонце не стало добре пригрівати.

Врешті-решт зібралась досить грізна сила, і тепер був час Андрієві дивуватися добре впорядкованому війську. По обидва боки кінного і пішого ряду козаків котилися вози, а далеко в степу виднілася передова верхова сотня. Похідну валку позаду охороняли верхові козаки, готові до захисту війська.

Хлопці зі своїми самарськими козаками і курінним ішли всередині похідного війська, і ніхто їм нічого не доручав, була в них лише одна справа: чимшвидше прийти з військом до Хмельницького та додати йому сили козацької у боротьбі з ляхами...

Минуло так два дні. Ніяких пригод не трапилось, і Андрієві стало цікаво, чому вони йдуть так довго, проте ані річки жодної не переходили, ані ворогів не бачили. Сумно було хлопцям, і вони, знайшовши Санька Голоту, намовили його, щоб попрохав курінного дозволити вести бокову сторожу, адже бачили, як хорунжий по черзі відправляв козаків у дозор.

На третій день походу під’їхав хорунжий і сказав, що вони після обіду і до темряви перебуватимуть у десятці бокової сторожі, тож треба бути напоготові.

— Яровий, Підлужний! Виїздіть праворуч до сторожі! — почули знайомий голос курінного.

Вони швидко вибралися зі стану і, побачивши гурт козаків, наблизилися до них. Десятеро козаків зібралися швидко, і старший, Василь Рівний, розподілив усіх по двоє, дав настанову, як треба діяти при появі ворога. Хлопці пришпорили коней і поїхали в степ змінити тих, хто перебуває у сторожі. Андрій з Іваном помітили у степу вершників і попрямували до них. Ще здалеку стали вимахувати руками, і двоє дозорців швидко наблизилися, потім, привітно кивнувши головами, зникли у напрямку козацької валки.

Місцевість була важкою для дозору: чимало дерев, а по балках — непролазні чагарники. Хлопці зрозуміли, чого тут треба остерігатися, щоб не загубити свою голову, та й товаришів не підвести. Вирішили вести сторожу, як порадив Рівний: то наближаючись до стану, що рухався, то від’їжджаючи подалі в степ, і при цьому пильно придивлятися до балок та яруг.

Увесь час тримали в полі зору один одного і раділи, коли десь попереду чи позаду вдавалося розгледіти двійко вершників з їхньої десятки. Стало траплятися більше крислатих дубів та ясенів, тож необхідно було наближатися до стану, що рухався, а то, не доведи Боже, можна ще й заблукати. Побачивши вдалині видовжену змієподібну валку, заспокоювались та й знову заглиблювались подалі.

Іван уже вкотре попередив товариша:

— Андрію, весь час тримай списа догори, а то ще татарські вивідувачі заарканять нас!

Дійсно, було чимало зручних засідок для ворожих пронир, які тільки й мріють захопити вершника. Коли Андрій проїздив поміж деревами, то до нього можна було рукою доторкнутися, а арканом — то взагалі...

До них підскочив Василь Рівний, і Андрій зрозумів, глянувши на нього, чому чоловік має таке дивне прізвище. Сам високого зросту, худорлявої статури, сидів у сідлі, випрямившись, немов придивлявся до чогось, що було попереду.

— Що бачили, хлопці? А чи не притомилися? — запитав Рівний.

Постояли, перемовляючись про дорогу, якою йшли, а далі Василь повідомив, що його хлопці бачили в степу татарських вивідувачів, та не змогли їх перейняти.

— Андрію, як побачите щось, зараз же паліть з мушкета... Їм потрібен «язик», щоб дізнатися, куди ми намірились іти. Отож і рискають навколо... — повідомив Василь і разом з товаришем поскакав геть.

Хлопці стали крутити головами, як гуси, боячись проґавити ворожі витівки. Раптом Андрій почув незрозумілий свист. Орлик раніше, аніж його хазяїн, щось зрозумів, сіпнувся, відчувши небезпеку, і татарський аркан упав, ляснувши коня по крупу.

Андрій ослабив повід, давши Орлику самому вискочити з небезпеки. Сажнів за п’ятдесят він зупинив схвильованого коня, витяг мушкет, розвернувся назад, шукаючи поглядом Івана.

Позаду пролунав постріл, і Андрій, витягнувши з піхов шаблю, швидко поїхав у напрямку пострілу. Він побачив, що Іван б’ється з трьома нападниками, четвертий валявся в траві і, скрутившись, волав від болю. Не гаючись, Андрій вистрелив у крайнього вершника, але куля тільки чиркнула його плече, і він, розвернувшись, хотів зустріти Андрія помахом кривої шаблі.

— Тримайся, Андрію, їх небагато! — почувся викрик Івана, і Андрій навхрест відбив занесену над ним шаблю, відчувши дужу руку кремезного вилицюватого татарина.

Іван бився з двома вершниками, а Андрію дістався хоч і один, зате дебелий татарин уже немолодого віку. Підмоги не було з обох боків, і бійка продовжувалася на рівних. Андрій зрозумів, що легкої перемоги не буде, тож напружено слідкував за діями бусурмана, міцно стискаючи шаблю, яка зараз