Читати книгу - "Скалаки"

— А люди з голоду мруть,— докинув Мікулаш.

Незабаром вони побачили Ртиню. Село ховалося в густій зелені; на краю виднілась церковця з дерев’яною дзвіницею й цвинтарем, перед яким стояла кам’яна статуя царя Давида. Ту статую поставив колись своїм коштом один із Нівлтів-Рихетських, що обіймав якусь посаду в Находському замку. Навпроти церковці, над шляхом, розложисті липи обступили велику рублену будівлю рихти з двома високими шпилями солом’яної стріхи.

Рихетський став кликати Скалаків до себе, але Мікулаш попрямував із Їржиком у Матерницький ліс, до хижки, де помер його батько.

Прийшовши туди, Мікулаш сів на лаві в покинутій хатині і, спершись ліктями на коліна, обхопив голову мозолястими долонями. Він часто замислювався так, але того вечора сидів, наче скам’янілий, надзвичай довго. Їржик аж дивувався і, готуючи вечерю, кілька разів озирався на батька. Та він здивувався ще більше, коли батько, зненацька скинувши з себе задуму, сказав йому, що вони підуть до замка подивитись на князеве свято. А потім, узявши сина за руку, мовив похмуро:

— Заприсягнись, Їржику, що не відступишся від нашої віри й ніколи не злигаєшся з панами, не піддасишся їм. Заприсягнися!

— Присягаюсь,— відказав Їржик, ніби уві сні. Дивний вираз батькового обличчя і його мова глибоко збентежили юнака.

— Дотримай слова,— заговорив знову старший Скалак,— і не забудь тітчиної та дідової могили й тих, хто так покривдив їх і нас.

Зчудований Їржик мимоволі спитав батька, що йому сталося. Але той, не відповівши, звелів синові йти спати.

Їржик, лігши, зрештою заснув, та батько ще довго не спав, молився.

По тривалій перерві знову ожила стародавня резиденція панів Сміржицьких, а тепер маєток князів Пікколоміні — Находський замок. Сила гостей з’їхалася на свято з нагоди вступу молодого князя Йосифа Пікколоміні в володіння маєтками. 5 серпня 1771 року він мав бути проголошений повнолітнім й урочисто перебрати владу над усіма маєтностями з рук княгині-вдови Маргарити-Катерини. Коням прибулих гостей ледве вистачило замкових стаєнь, подвір’я кишіло почтом та слугами; частину їх довелося розмістити в Наході. Молодий князь прибув із Відня за два дні перед святом із юною дружиною Марією-Христиною, уродженою княжною Караччолі. Опріч шляхти чеської, були там і гості з Відня на чолі з камергером, що репрезентував королеву Марію-Терезію. Приїхала й вельможна графиня Франкенберг, тітка молодого князя, зі своєю компаньйонкою фон Штреревіц. Позаторік, після тих злощасних ловів, пані графиня зразу ж від’їхала до Відня, й панні фон Штреревіц довелось розлучитися з замком, де в саду, біля статуї Діани, в затінку альтани з підстрижених букових кущів, вона зажила стільки насолоди в обіймах молодого князя. Тепер панна знов прибула до Находа в великому дормезі, поруч своєї пані, вельми радіючи з майбутнього свята. Вона знала, що в молодого князя юна вродлива дружина, що він, певне, ще під владою її чар; але весела, вдатна на зальоти панна не дуже журилася тим. Адже там будуть гості, молоді браві паничі, церемонія, бал.

Замкова челядь поспішала заклечати та уквітчати брами й портали, бо над лісом Монтаці піднімалася важка чорна хмара. Подвір’ями та широкими сходами просторого замка навзаводи бігали лакеї.

Пустельний спокій тихих залів було порушено; по їхньому навоскованому паркету знову ходило панство в шовкових панчохах, гаптованих оксамитних каптанах і білих перуках. Знову шаруділи там шовкові шлейфи вельможних дам, що їх водили кавалери, галантно джергочучи по-французьки чи по-німецьки. В стінах, що були колись власністю Їржі з Подєбрад[25], панів Сміржицьких і Трчків[26], лунала чужоземна мова.

Учта тривала до пізнього вечора. Столи гнулись від потрав, пінилось вино, виголошували пишні тости; ніхто не зважав, що надворі починається буря і негода.

Коли гості розійшлися по своїх покоях, розбуялася гроза, полив дощ. Кілька паничів залишилися в салоні біля старовинного залу й сиділи, спорожняючи одну за одною пляшки старого вина. Очі в них уже блищали, обличчя пашіли, розмова точилася невимушено, жваво. Найбільше чути було маркіза д’Ербуа, з яким недавно заприязнився князь Пікколоміні; його самого там не було. Заклавши ногу за ногу, маркіз розповідав різні пікантні історії з життя французького двора; часом його перебивав регіт слухачів, потім знову дзвеніли келихи й лунали веселі тости.

— Панні фон Штреревіц ви б не насміли розповісти таке,— оскалився молодий граф Коллоредо.

— Ха-ха-ха! Чому це не насмів би? Її б це вельми потішило!

— Шкода, що вона не чула... А втім, її винагородять «Contes moraux»[27].

— Панна читає Мармонтеля?