Читати книгу - "Скалаки"

таке саме видовище, як не страшніше. Понад дорогою лежали або сиділи скоцюрблені люди з блідими, опухлими обличчями, в злиденному рам’ї, і простягали до бідного хлопця кощаві руки... Ця картина зворушила б найзапекліше серце. Їржик відвертався, щоб не бачити цих змучених людей, не дивитись у їхні потьмарені, застиглі очі.

Вже перед полуднем Їржик вийшов на шлях, що вів із Находа до Ртині. Збігши на високе узбіччя шляху, він оглядівся й побачив далі в долині, коло білого каменя, чоловіка, що сидів згорбившись над ровом. Їржик попрямував до нього. То був його батько.

Колись темне, лиснюче волосся Мікулаша вже посріблила сивина. І на виду він дуже зістарів. Його запалі очі нерухомо дивилися вперед, уста були міцно стиснуті. Зазнавши тяжкої кривди від своїх панів, Мікулаш мусив ще й ховатися від них, стільки років жити в глушині, в нужді та скрусі, й став недовірливий, маломовний, відлюдькуватий. Ним весь час володіла одна думка — про помсту.

Поки живий був старий батько, Мікулаш скорявся його забороні й стримував себе. Але тепер батько спочивав у домовині, й він лишився сам на сам із своєю думкою, віддався їй усією душею.

— Давно чекаєте? — спитав його Їржик.

— Допіру прийшов. Ну, що там?

— Нате спершу попоїжте.— Їржик витяг із кишені шмат хліба, що йому дав на дорогу Балтазар.

— А що сказав Гварда?

— Вітає вас і просить, щоб ви неодмінно прийшли до нього якнайскорше.

— Гаразд... А про те ти з ним говорив?

— Каже, шкода й гадки: мовляв, тепер нічого не вийде, на наших людей покластися не можна.

— Господи, і він як усі! — зітхнув, похмурнівши. Скалак.— А як там ведеться?

— Ой, зле! У нього то ще сяк-так... Приходив до нього при мені війт, загадував на свято в замок.

— А він?

— Спершу був відмовлявся, а тоді погодився, аби війта виручити. Пошле дівчину, годованку свою. Вона піде в процесії.

— У нього є годованка? В процесії піде? Авжеж, щоб ясновельможний міг вибрати собі котру-небудь із тих дівчаток! — глумливо усміхнувся Мікулаш.

Їржик почервонів.

— Отже, нічого,— вів далі його батько.— О, я й так це знав! Цей нарід не вміє сам собі помогти, тільки моляться та нарікають, а бог нас оставив.

Велика прикрість звучала в цих словах: коли Мікулаш, було, відповідав на людські скарги: «А чому ви терпите? Поможіть собі самі, вдарте на панів!» — усі лякалися такої мови, і Мікулаш з відразою одвертався од людей.

— Ти ба, Скалаки! — вигукнув хтось недалечко. Батько й син озирнулись у той бік, звідки почувся голос. Там стояв, спираючись на ціпок, і дивився на них невисокий, середнього віку чоловік у синьому каптані. Підійшовши ближче, він став перед ними. Лице в нього було дуже примітне: орлиний ніс, вогнисті очі. Вбрання, хоч і просте, свідчило, що це заможний хазяїн.

— Здоров був, Рихетський,— привітався Мікулаш.

— Про що раду радите? — спитав чоловік.— Біда, друже Скалаку, а помочі нізвідкіль. Правда, я маю одну надію. За п’ять днів буде та церемонія в замку, знаєте ж, так приїде якийсь пан од цісарського двора. Я думаю попросити авдієнції в нього й розповісти йому про все.

— А пан управитель тебе до цюпи завдасть.

— Мене, вольного господаря?.. А той пан, може, таки зглянеться на нас.

— Так, як і всі, — криво всміхнувся Мікулаш.— Піди, то й побачиш. Нам одно лишається...

— Еге, в тебе тільки це й на думці. Не час тепер бунтуватися.

— Ну, чекай, поки ще гірше стане, — в’їдливо відказав Мікулаш.— Годі вже з мене, шкода й мови.— Він підвівся.

— Куди ви?

— В ліс, — відповів Мікулаш.

Рихетський серйозно покивав головою. Їржик мовчки йшов поруч з ними.

Рихетський був війтом у Ртині. Війтівство у їхньому вольному роду було спадковим. По-справжньому він звався Нівлт, але більше знали його під прізвиськом Рихетський, бо його хата була рихтою — сільською управою. По всій околиці його поважали за розум. Його самого не зачіпала прямо недоля посполитих, бо ж на господарстві його не тяжіла кріпацька повинність, але він завжди заступався за бідний люд. Не лабузнився до пана управителя, не запобігав у нього ласки, говорив правду в вічі й твердо стояв на своєму, захищаючи односельців. Був він письменний, знався на рахунку й не давався ні на який обман у замковій канцелярії. Люди йому дуже довіряли. Зі Скалаком він знався віддавна.

Дорогою він розповів, як у Находському замку готуються до вступу молодого князя в володіння маєтками.

— Все догори дном перевернули, пани канцеляристи, мабуть, уже ноги повідбігали. Вже й гостей наз’їжджалося, самі молоді графи, всі в оксамитових гаптованих каптанах та в мундирах. А кухарям роботи!