Читати книгу - "Зорчина пісня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ох, Будницька, біда мені з тобою...
З класу визирнула вчителька:
— В чому річ? Ви заважаєте заняттям.
Кузьмін перестав сміятися.
Зорка, усміхаючись, з нетерпінням чекала, коли Кузьмін дозволить їй іти в клас до Галки.
— Іди-но в свій клас, Будницька. Що? Не чую...
— Ну, я вас дуже прошу,— ослаблим голосом сказала Зорка.
— Щось я, Будницька, не збагну, чи ти насправді така дурна, чи прикидаєшся? Гайда у свій клас, і щоб я більше тебе не чув!
— Не піду, і край! — вигукнула Зорка.
— То ось як ти заговорила?! Ну, начувайся, я тобі покажу! Я тобі всі твої коники, власне кажучи, пригадаю!
Кузьмін схопив Зорку за комір і потягнув по коридору. Зорка відчайдушно борсалася, намагаючись вирватись. Образа й злість переповнювали її. Вона вивернулася і вкусила Кузьміна за руку. Кузьмін скрикнув, розтулив пальці, Зорка впала, схопилася і відскочила вбік.
— І будь ласка! Мені байдуже!
Вона вибігла на вулицю, Кузьмін щось кричав їй услід, але Зорка, не слухаючи, мчала дорогою, чалапаючи по калюжах. У вухах їй гуло, сльози заступали очі.
Нехай усі на неї! Ніхто їй не потрібен! Ще за комір тягне, теж знайшовся! Крага нещасний! А що вона таке вчинила? Шкода йому, чи що? А Галка теж гарна, пішла собі й лишила її саму. То й нехай, якщо вона нікому не потрібна, хай собі живуть як хочуть, вона й без них обійдеться! «Ось візьму й зовсім утечу. До Василя. От зараз утечу!»
Думка про втечу сподобалася Зорці. Всі образи, й Кузьмін заодно, вмент вилетіли з голови. Мовби їх і не було. Зорка полегшено висякалась, витерла сльози і, стрибаючи через калюжі, подалася в той бік, звідки, приглушені відстанню, долинали гудки паровозів.
«Добре придумала!» — раділа Зорка. Ось зараз вона сяде на поїзд і приїде до Василя. На станціях завше багато солдатів, вони напевне знають, де госпіталь. Потім вони разом з Василем поїдуть на фронт, битимуть фашистів або ходитимуть у розвідку...
А коли закінчиться війна, поїдуть до бабусі. Й тато приїде, і мама, і брат... Усі разом зберуться. Нехай тоді Крага тільки поткнеться! Ось лише Колю-Ваню шкода... й Сашка. Коля-Ваня буде прикро вражений, а йому не можна хвилюватися... І все це через Крагу ненависного...
Вона вибігла на шлях, по якому йшли до станції машини. Купами пухнастого снігу лежала в кузовах бавовна, накрита зверху від дощу й вітру брезентом. Машини бігли довгою низкою, похитуючись на вибоях. На бортах машин червоні смуги тканини: «Все для фронту! Все для перемоги!» і ще: «Ворога буде розбито — перемога буде за нами!»
Обіч шляху стояла жінка з кошиком. Ось вона підвела руку. Одна з машин загальмувала.
— Підвези до станції, синку! — гукнула жінка водієві й полізла в кабіну.
Зорка стала на те саме місце, де стояла жінка, й теж підняла руку. Але машини проїжджали мимо. Тоді вона почала гукати:
— Дядечку! Дядечку!
Нарешті! Водій виглянув з кабіни, подивився на Зорку втомленими, червоними очима.
— Чого кричиш? — прохрипів він.
— Дядечку, візьміть до станції... — попрохала Зорка.
В кабіні було тепло. Пахло розпеченим залізом і ще чимось запаморочливим і приємним. Зорку розморило, хилило на сон. Вона завовтузилася на сидінні, вмощуючись зручніше.
— Дядечку, а далеко ще?
— Далеченько. Ти що, нетутешня?
— Ні, ми тільки-но приїхали з дитячим будинком, — охоче сказала Зорка й схопилась. Проговорилася! Тепер водій про все здогадається і відвезе назад, у дитячий будинок.
Але водій не догадався. Відчинив дверцята маленької скриньки коло керма й дістав шматочок коржа.
— На, поїж...
Зорці у грудях аж запекло. Вона витерла руки об пелену плаття, відломила половину, решту простягнула водієві.
— Їж усе... В мене, розумієш, у горлі сохне. Квасу б зараз холодненького. — Він перехопив баранку вище. Машина затрусилася, заметляла, об'їжджаючи вибоїну.— Ох, рідна матінко, так хочеться спатоньки. Був би час, ліг та виспався б...
Водій зітхнув, спохмурнів. Дорога пішла рівна, вкочена, і він заклював носом.
— А ви лягайте й спіть,— порадила Зорка.
— Не можна, сестричко... війна.
Водій скинув картуза. Через лоба йому тягнувся червоний рубець.
Зорка поперхнулася шматком коржа. Водій скосив запалені очі на Зорку й натягнув картуза аж до брів.
— Це... це на війні? — чомусь пошепки запитала Зорка.
— На війні. Прикордонником був. Чула про таких?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.