Читати книгу - "Дожити до весни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ти знаєш легенду про Босий міст? – запитала, нарешті всміхнувшись крізь сльози.
– Розкажи.
– Коли ще Луцьк був островом, оточеним річками Стир і Глушець, від замку до гірки, через прилегле до замкової стіни болото, пролягав дерев’яний міст – така собі довга вузька кладка, якою люди зазвичай ходили босоніж. Тому й назвали його Босим. Іноді, у певні дні та години, із цього мосту можна було потрапити в минуле. Якби болото не осушили й не посадили на його місці парк… Якби ми ступили в потрібний час на Босий міст, повернулися на двадцять років назад і могли щось змінити… Якби…
– Якби виросли в роті гриби, то й до лісу не треба було б ходити, – усміхнувся Адам. – Нічого змінити не можна, Єво. Нічого! Легко судити про минуле з відстані, коли вже знаєш, як воно розвинеться, чим повернеться і як позначиться на майбутньому. Легко аналізувати, визначати, судити, що правильно, а що ні, що треба було робити саме так, а що – зовсім по-іншому. Але коли ти всередині того свого часу… Це наче космонавт у ракеті, з якої не можна вийти, – вона мчить, не змінюючи курс, і несе тебе туди, куди запрограмовано. Нічого б не змінилося. Все повторилося б. Як у тому фільмі про байбака.
Чи жалкував Адам, що не стримався і дав того словесного ляпаса колишньому однокласникові, якого знав як облупленого й не сприймав ні в іпостасі партійного працівника, ні в ролі мистецтвознавця й поготів? Звісно ж, якби прораховував на кілька ходів уперед, то стримався б. Мусив би розуміти, з ким має справу. Та з нього поганий шахіст. А якраз перед тим його колишній директор художньої школи Петро Сенюк розповів про виставку авангардистів у Манежі, де Хрущов улаштував грандіозний скандал, обізвав художників педерастами й заявив, що вони малюють гірше за його малолітнього внука. Сенюка, молодого члена Спілки художників СРСР, також було відряджено на ту виставку, тож він усе бачив на власні очі й чув на власні вуха. Щойно повернувся додому – пропозиція від керівництва зустрітися з інтелігенцією області, розповісти землякам про поїздку до зоряної Москви. Наприкінці зустрічі хтось підкинув запитаннячко: а яке його особисте бачення оцінки Микити Сергійовича, яку той дав абстракціоністам? Спробував пожартувати: «Микита Сергійович не навчався в художній школі». Що потім було! На які тільки килими його не викликали! Ледве з роботи не вигнали.
І от через двадцять років якийсь інструктор обкому, який також ніколи «не навчався в художній школі» та й загальноосвітню закінчив далеко не відмінником, наступає на ті самі партійні граблі й починає повчати, як треба малювати та кого зображувати. Хотів, мабуть, отак ще й нагадати Адамові, якого не любив зі школи, хто є хто.
А того ранку, коли вийшла та клята газета, до майстерні навідалися двоє кремезних чоловіків. Сказали, що вони медики й він повинен поїхати з ними – потрібно пройти обстеження. В якій лікарні? А він пам’ятає свій учорашній хуліганський вчинок, напад агресії, що становив загрозу для десятків людей? Ні? Зате в газеті цей прикрий факт уже підтверджено – чорним по білому надруковано. Тож хай сам здогадається, куди вони зараз поїдуть.
Адаму було добре відомо, що означають такі обстеження незгідних і навіть непевних, просто не таких, як усі, блаженних «чудиків», дивакуватих «писак» і «мазил», які малюють те, чого нормальна людина ніколи не бачила й не побачить, «спотворюють нову дійсність», у яку ніяк не можуть повірити, і, навпаки, вірять у Бога, якого ніхто не зустрічав і ніколи не зустріне… Щоб зі здорової людини зробити хвору, багато часу не треба було – досвід у цьому наші психіатри мали великий. Діагноз «вялотекущая шизофрения», вигаданий доктором Снєжневським, – найстрашніше, що лиш могло спіткати людину, страшніше навіть за в’язницю. Тепер це вже стало очевидним. Політичні в’язні радянських таборів повернулися героями, вони активно продовжують те, за що відмучилися на північних просторах Союзу. Муки тих, кого «лікувала» система Снєжневського, не закінчилися й досі та не закінчаться до краю їхнього зламаного, скаліченого психіатрами життя.
Батько Адама продовжив династію священнослужителів ще за Другої Речі Посполитої. Молодий священик був наближений до владики Полікарпа (Сікорського). Сікорський не тільки відстоював православ’я в Польщі, а й українізував церкву, перекладав Біблію, у роки Другої світової війни провадив богослужіння в Луцькому Свято-Троїцькому соборі українською мовою. Після війни змушений був емігрувати, став митрополитом Української Автокефальної Православної церкви в діаспорі, помер поблизу Парижа. Слідом за ним виїхали з Волині й інші українські священики, а більшість тих, хто залишився, потрапила до таборів.
Отець Андрій Вольський, тоді ще зовсім молодий священик, якимось дивом урятувався від заслання. Але він так ніколи й не звільнився з-під скляного ковпака системи, яка пильно стежила за ним і його сім’єю. Втім, стежили не лише за ним. В області розпочалася справжня війна проти віруючих – загони вчителів під час великих релігійних свят змушені були чергувати під стінами храмів, виловлювати учнів, які прийшли з батьками на богослужіння. У школах ганьбили колядників, до райкомів викликали молодих батьків, які охрещували дітей, церкви закривали й перетворювали на склади та підсобки. Старший син Вольських Богдан після закінчення школи вирішив стати ченцем, натомість потрапив у пута системи Снєжневського – його релігійний фанатизм на фоні такого тотального атеїзму витлумачили як психічне захворювання. Тож понад усе Адам боявся повторити долю старшого брата.
Він злякався, коли до майстерні заявилися ті двоє, дуже злякався. Ба більше – запанікував. Попросив дати трохи часу, щоб почитати статтю в газеті й одягтися. Щойно ранкові візитери вийшли, щоб прогулятися біля будинку, вистрибнув з другого поверху через вікно. Ризикуючи бути затриманим, забіг до галереї, забрав своє полотно з виставки, автобусом дістався до найближчої залізничної станції, а вже там дочекався вечора й першим же потягом поїхав до Києва.
Зупинився у свого однокурсника. Олег якраз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.