Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

оголосили перший танець. Перший танець тут, на Буковині, традиційно не вальс, як всюди у вас. У нас це національний танець: чи то буковинський, чи то молдовський, чи то циганський… І в кожної місцевості свій. Наприклад, неподалік мого будинку на весіллі перший танець навколо наречених танцювали дівчата з головними уборами з ковили – на маківці така мітелка, оздоблена бісером. Красиво. А в той час, про який я пишу, першим танцем на місцевих весіллях найчастіше був єврейський, в кінці танцю наречений підбором розбивав тарілку на щастя… Проте це було давно.

Молоді вибралися з-за столу й стали в центрі зали. Оркестр заграв ту мелодію, що її написав Діца в автобусі. Народ радісно загомонів, узявся за руки і несамовито заскакав у такт музиці навколо наречених. Молода затупотіла чітко й відповідально, міцно й часто перебираючи ніжками, тягаючи за руку ослаблого до вечора молодого. Періодично вона прокручувала його під своєю рукою, а потім обіймала, і наречений бився відчайдушно в її руках, немов пташка. Вони танцювали такі суворі й несмішливі, наче були шпигунами на завданні і в процесі свого першого сімейного танку, постукуючи підборами, передавали надзвичайно таємне повідомлення азбукою Морзе.

І ось тут, після першого танцю, на музикантів чекала прикра несподіванка – на весілля припхався інспектор ОМА Понтій власною персоною. З татом. Ні, ніхто його не запрошував. Інспекторів ОМА взагалі на весілля не кличуть. Вони приходять самі. Як стихійні лиха. І передбачити їхній візит неможливо. Боженько наш, вочевидь, вигадав інспекторів ОМА, щоб не все музикам музика. Аби трішки про земне поміркували. І про казну державну. З котрої такі інспектори різних відомств, як Понти (так їх на честь Понтія називали), та ще різноманітні профспілкові пані, потроху годувалися. А часом залишалося і щось необліковане – для приватних, так би мовити, потреб.

Інспектор Понтій завжди на інспекції їздив із татом. Як Віра Сердюк із мамою. Ой, пробачте! Ви ж інтелігентні люди, не знаєте Віру Сердюк…

* * *

Для когось це просто чужа жінка. А для інших це символ країни. Здобуток культурної революції. Нашої свободи символ. Причому секс! (Секс-символ мається на увазі.) Співачка українська Віра – з жахливо рипучим голосом, фрикативним «г» та босяцьким гуморцем. Така розбитна тітка, виготовлена із сором’язливого молодика шляхом одягання великої квітки на голову та довгого блискучого халата на все решту. Тож цей співак Віра Сердюк, куди не сунеться, всюди тягає за собою свою непримітну маленьку маму в пальті. Між іншим, у цій підозрілій парі мені Сердюкова мама більше подобається, ніж її різностатеве дитя. По-перше, тому що вона натуральна жінка і не пристібує до свого живота фальшивий бюст, а по-друге, тому, що не співає – так, поганьбиться злегка, і по всьому.

Отож, Понтій також всюди водить за собою свого предка. А може, й навпаки: предок – його.

– Понти прийшли… – понуро сповістив наш саксофоніст. Він непитущий тимчасово, тому найсумніший, але зате найбільш пильний.

Старший Понт долучив молодшого до родинної інспекторської справи – така собі династія інспекторів ОМА. Мріяв, щоб і онук також займався почесним родинним промислом відбирання у музикантів грошей, талантом і потом зароблених.

Старший Понт був легендою ОМА, величиною. Він такий був значний, що на весіллі завжди виявлявся головнішим за наречену, на хрестинах – головнішим за немовля, а на відспівуванні – головнішим за небіжчика. Велика людина. Проте маленька. На зріст не вдався. Від того і лихий був на всіх. Адже ви знаєте, що маленький чоловік буває або зі знаком «плюс», або зі знаком «мінус». Або хороший, ну просто дуже хороший – і веселий, і вродливий, і милий, і талановитий. Або дуже поганий. Або – або. Як в індійському кіно. Старший Понт був «або» номер два – поганий. Підозріливий, недовірливий, злий, прискіпливий і питущий. Яким і має бути інспектор ОМА. На прохання музикантів інспекторам зазвичай наливали, годували, давали з собою багато чого дефіцитного, щоб вони відчепилися і звалили без складання акту та інших претензій, пов’язаних із несанкціонованою чи незареєстрованою роботою оркестру. Щоб ви знали – в ті часи за роботу на весіллі чи бенкеті треба було розраховуватися через ОМА, а саме через старшого Понта. А хто це робив? Та майже ніхто…Тому що заповіт пісні «Раньше думай о родине, а потом о себе…» всі виконували з точністю до навпаки. Тому їх, тих інспекторів, і задобрювали хто чим міг. І татко Понт набирався негайно й одразу ж губився поміж гостей. Молодший Понт панікував і кричав, витягуючи шию:

– Тату, тату, де ж ви загубилися?!

Так репетував. На всю планету Земля. Крига на полюсах танула – так лементував, зображуючи невтішного сина. Страшенно боявся, що татко його знову зганьбиться, як тоді, коли він гнався за одним кларнетистом й упав у силосну яму.

– Та-ату! Де ви?!

А маленький старший Понт вештався розгублений та сумний поміж гостей і всім намагався розповісти, як неправильно поводяться музиканти, що за репертуар грають (послухав би він пісеньки весільні зараз), податків не сплачують, розрахунки здійснюють, минаючи ОМА, а важливий захід народження ланки радянського суспільства називають халтурою. Родичі молодят намагались якомога швидше знайти і відловити старшого Понта та й відправити цю сімейку геть з-перед очей. Останнім часом спеціальну людину навіть наймали на всі весілля, котра знає всіх інспекторів ОМА в обличчя, щоб їх вчасно розпізнавати, відловлювати, обдаровувати чим Бог післав і відвозити якнайшвидше «додому, до хати». Але навіть коли Понтів випроваджували з подарунками та сумками, все одно сумніви у музикантів залишалися. Понт міг у поганому настрої нашкрябати таки скаргу, і за кілька днів чи тижнів, після тривалої тяганини з актами та пояснювальними, з музикантів стягували великий штраф.

* * *

Отож, другу частину весілля – не менш виснажливу за першу – музиканти вже відробляли в тривозі та напрузі. А тут, на лихо, за ритуалом