Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли прощання молодої з домівкою завершується, настає сам процес забирання нареченої – тут уже веселіше всім, перспективи вимальовуються, музика пішла жвавіша…
На подвір’я виносять дзестри – посаг нареченої. І починається докладна конфіскація майна нареченим. Під музику. Наречений та його батьки суворо і прискіпливо стежать, підраховують. Виносять із будинку накопичене добро – від холодильників до кроликів з атласними стрічками на шиї. І з усім цим весело танцюють. І що більша річ із посагу, то довший танець. З кріслами на голові танцюють. З диванами гарцюють.
О! Це треба було бачити, як колись родина голови сільради на радощах, що видає свою доньку Братушку, трішки кривеньку, проте веселу, міцну й таку велику, що в її затінку всі музиканти могли заховатися від спеки, на радощах, що видають її за фельдшера Цегельника з місцевого ФАПу, хвилин п’ять витанцьовувала з горіховою чотиристулковою дзеркальною шафою:
– Хопа-хоп! Умца-умца!
Тут музикантам, що грають на духових, не позаздриш – влітку піт обличчя заливає, взимку губи німіють, до мундштуків примерзають. Та і акордеоністу його акордеон уже тритонним видається.
А ось іще цікава церемонія була в нас під оркестр – обдаровування гостей. Наречена обходить усіх своїх званих та незваних і робить їм подарунки. Так, дрібниці: хустинки, коробки цукерок… В одному селі колись давно, за часів дефіциту, навіть вдалий бізнес розвинувся на цьому ґрунті. Називався «Рахат-лукум». Це коли гостям дарували отой сизий запорошений рахат-лукум у коробках. То гості, не довго думаючи, бігом бігли у сільпо і тут же здавали ці доволі сумнівні солодощі похилого віку назад – за попередньою згодою з Еляною-продавчинею. На наступне весілля ті коробки знову купували і гостям роздавали. Невдовзі в те село велика перевірка приїхала за сигналом якогось невдоволеного (його, либонь, на весілля не покликали, а його дружина собі костюмчик купила з люрексом навмисно – і не знадобився), який написав каліграфічним почерком, що продавчиня сільпо здає рахат-лукум напрокат на весілля, щоправда, от чесно було написано, за невисоку платню.
Коли церемонія забирання молодої завершується успішно, вся компанія з нею, гостями, дружками і шаферами, шафами та кроликами суне на інший кінець села до вінчальних батьків. Ті чекають, причепурені, напарфумлені… У нас буває, що вінчальні батьки заради такої події будинок новий зводять за кілька місяців, щонайменше на два поверхи, – щоб перед людьми не соромно було, прийдуть-бо молоді на весілля забирати… Потім уся ця безтурботна братія, багато хто вже під мухою, бо всюди частують, разом із вінчальними та їхніми гостями – до храму… Храми в нас також на будь-який смак, хто куди звик. Там нарешті музиканти можуть трохи відпочити, перекурити…
Згодом усі знову шикуються і втомлено крокують на саме весілля, де чекають на гостей, – тут добряче вже змордованих музикантів годують. І ось це все називається «водити слона». І затягтися може ледь не на весь день – з десятої ранку до шостої-сьомої вечора… А тепер уявіть, що хода не скасовується ні в дощ, ні в лютий мороз! Колись Прут у нас розлився, то все весілля на човнах попливло. І музиканти в першому човні. І дощ. І течія у Прута дай Боже. Ну і двоє гребців-молодців – «готовенькі» лихослови. І наречена, як наша міська водонапірна вежа величезна, – по ній напрямок визначали, як по маяку, ледь не втопили сердешну…. Нелегкий той хліб у вільних музик. Це я вас готую до того, що несправедливо все ж таки ставилися до музикантів в отому ОМА. Ні апаратурою не допомагали, ні інструментами, ні права їхні захистити – а всіляке бувало, і кидали їх, не розраховувались тобто. І били… А ті оманівці лише з перевірками набігали та фінансових звітів вимагали. Ну, далі…
* * *І на тому весіллі все також було як завжди. Блідий хирлявий замучений наречений з проділом по центру голови, як монастирський послушник, стигла породиста рум’яна наречена в криноліні та мереживі – пишна й розкішна, як подушка, походили сюди-туди, прокрокували по центру села, прийшли до нареченого – а там столи вже ломляться під навісами. А тут і гості косяком з подарунками, встигай лише кожному марш грати, а шанованим людям – двічі. Для цього родич жениха стояв поряд із музикантами і крадькома підказував пальцями. Показував вказівний – музиканти грали один раз, показував ріжки – двічі. Весілля пішло своїм звичним ходом. За годину народ почав галасувати, повеселішав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.